Міфи усіх народів наповнені образами страшних істот. Історики релігій, етнологи, міфознавці пояснюють їх по-різному, переважно сходячись на думці, що усі разом вони засвідчували страх людини перед богами. Але це не пояснює факту великого розмаїття страшних істот, у кожній міфології невичерпно вигадливих і незбагненно потворних. Пропонується поглянути на найбільш відомі страховиська грецької міфології з точки зору психоаналітичного у поєднанні з алегоричним підходом, оскільки саме алегорія містить у собі потужний ресурс кодифікації психічних станів. Страхи людини втілюються у страховиська і заселяють міфічний світ. Триголовий Цербер (згодом триголовий змій у казках) і Медуза Горгона є найбільш яскравими у грецькій міфології алегоріями страху смерті. Страх смерті як страх підземного світу втілений в образі Цербера, він піддається відносному контролю і навіть може бути подоланий. Жах смерті, який раптово охоплює людину і вбиває її, втілений в образі Медузи Горгони. Алегорія страху смерті і алегорія жаху смерті – різні образи, які викликають різні сюжети. Складні порухи внутрішнього життя люди навчились розуміти і аналізувати лише в новому часі, але ще у міфічні часи людства вони були втілені в алегоричні коди, які інтерпретуються у кожному часі по-різному.

​

Ключові слова: страх, міф, алегорія, алегоричний код, психоаналіз.

 

Постановка проблеми в загальному вигляді. Cтрах – поняття знайоме, зрозуміле і водночас загадкове. Всі знають, що таке страх, але при спробі його розтлумачити швидко заходять у глухий кут, ніби сама мова чинить спротив для розуміння. Страх як певне почування, себто процес, уникає назви. Існує безліч усталених виразів для опису страху: мурашки по спині, мороз по плечах, душа в п’ятах, волосся дибки, став стовпом, ноги як ватні, очі скляні, тощо, але всі вони фіксують зміни фізичного стану, які є наслідком страху і в спогаді переважують сам страх (ці формули, вочевидь, виникали після переживання страху). Страх надто потужна емоція, здатна вимкнути розум, думання, контроль, а разом з ними – й саму властивість щось називати чи формулювати. Якщо почуття можна контролювати, розрізняти його відтінки, фіксувати всі стадії, то емоція, як підкреслював К. Ґ. Юнґ, якраз і вирізняється тим, що миттєво і мимо волі людини змінює фізіологічний стан. «Емоції надзвичайно заразні, вони є реальними носіями ментальної інфекції. Наприклад, якщо ви знаходитесь в охопленому емоціями збудженому натовпі, ви нічого не можете вдіяти – вами теж оволодіває ця емоція» (Юнг, 1995: 23). Страх разом з агресією є визначальними емоціями людини, які постійно зіштовхують її в ірраціональну (тіньову) сферу психіки. Коли людину охоплює страх, вона втрачає здатність усвідомлювати себе. Тому в мові вона відбиває або стан до настання страху (мені страшно, я боюсь – це відчуття, але ще не сама емоція), або після нього (наведені вище ідіоми). Слово «жахатись» неможливо вжити в теперішньому часі. Емоція, яка завжди існує в теперішньому, уникає назви.

​

Отже, слово «страх» у мові закриває специфіку самого процесу, водночас мова компенсує неспроможність деталізувати емоцію стійким негативним маркуванням. Страх – неприємна емоція. Натомість інша потужна емоція – злість (людський відповідник агресії) має палітру маркувань: людина, що розізлилась, набуває сили здійснити щось, перемогти когось, а це позитив. Страх – чи не єдина емоція, яку людина згодна ніколи не почувати, готова вилучити зі свого внутрішнього світу цілком і назавжди. Хіба що пережити страх в полегшеному варіанті – за посередництвом творів мистецтва. Але, знову-таки, для того, щоб навчитись не боятись у житті.

​

Це видається дивним. Страх – охоронна зброя природи, яка служить збереженню людини в небезпечних ситуаціях. Миттєво відбиваючись на фізичному стані, страх змушує людину втікати, ховатись, уникати загибелі. Втім, цей механізм ніби періодично дає збої в плані ефективності (агресія, злість завжди добре служать для охорони носія). Наприклад, панічний страх (страх найбільшої інтенсивності) не тільки не посилює спроможність до самозбереження, а й стає додатковим джерелом небезпеки, навіть причиною загибелі. З самого початку, з якихось архаїчних часів людина почала боятись однієї зі своїх природних функцій – емоції страху. Дж. Кемпбелл міг би назвати свою книгу «Герой з міріадами облич», адже йдеться не лише про того міфічного героя, який вийшов на герць з чудовиськом і здолав його, а буквально про кожну людину. У світі внутрішньому кожна людина час від часу стає героєм на калиновім мості, що стинає голови Змію Гориничу. Починаючи з найдавніших часів, людина те й робить, що бореться зі своїми страхами. Втім, чому однина непомітно й усталено стає множиною, варто поміркувати. Мабуть, у тварин все ж немає страхів (страхів у множині, хіба що це будуть зафіксовані персоналії конкретних небезпек), вони мають один і той самий страх перед ушкодженням (супровідним болем) і смертю. Це і є первинний страх, закладений у природу більшості живих істот. Це одна, завжди одна і та ж емоція. Звідки береться множина? На відміну від тварин, людина має безліч страхів, які, до того ж, не надаються до пізнання, завжди ховаються у таємній темній кімнаті з дверима без ключа (або із ключем, але із забороною відкривати). На відміну від тварин, психіка людини розділена в процесі окультурення і розбудови цивілізації на дві сфери – свідому і несвідому. Людина усвідомлює себе і тому постійно змінює співвідношення свідомого і несвідомого. У цьому процесі важливим моментом є боротьба зі страхом. Долаючи його, людина заганяє (витісняє) його у підвальні приміщення психіки. У цей час страх дробиться, індивідуалізується, вдягає різноманітні маски. Страх на всіх один, але страхи у всіх різні. Страхи у внутрішньому житті конкретної людини – це нескінченна множина, одні стають на місце інших, подолані воскресають, народжуються нові, і нема кінця їх гнітючий вервечці.

​

Постановка проблеми як авторська гіпотеза. Ми пропонуємо новий ракурс аналізу загальновідомих міфів. Щоб розгледіти означений феномен краще, застосуємо низку підходів із суміжних наук: міфокритику, психоаналіз і власне теоретико-літературний, оскільки, на наше припущення, концепти міф та алегорія у поєднанні можуть бути ключем при дослідженні психологічного вмісту літератури.

​

Алегорія як літературний засіб усвідомлена вже античною літературою. Пригадаємо лише деякі відомі імена, причетні до цієї проблеми: Ф. Д. Шляєрмахер, Ф. Шеллінг, Е. Тейлор, Н. Фрай, О. Лосєв, Г. Г. Гадамер, Р. Барт, П. Рикер, Ю. Лотман, С. Аверинцев. За часів середньовіччя алегорія досліджувалась герменевтикою. Біблійні тексти насичені численними алегоріями, «алегорія є основним фігуративним прийомом Писання і не може залишатися поза межами інтерпретації», тому, як стверджує сучасна дослідниця З. Лановик, алегоричний спосіб тлумачення Біблії є початком формування методології гуманітарних наук. (Лановик, 2006: 518). До ХVІІІ століття алегорія існувала поруч з символом, часто ці поняття вживались як синоніми. І одне, і друге означало інакомовне зображення і багатопланове його розуміння. В. Бен’ямін у своєму дослідженні барокової драми писав у 1920-і рр.: «На межі ХVІІІ і ХІХ століть символізоване мислення так відчужено протистояло первісній алегоричній формі вираження, що окремі спроби теоретичного осмислення алегорії виявлялись марними – це тим більш свідчило про глибину антагонізму» (Беньямин, 2002: 165). Це протиставлення протрималось протягом ХІХ століття. Підхопивши ідею про символ як поезію, алегорію як дидактику, символісти зуміли піднести образ-символ на вищий щабель ієрархії засобів і обґрунтувати не-поетичність алегорії. Відтоді протиставлення алегорії і символу стало загальним місцем теорії літератури (як характерний приклад словник С. Аверинцева: (Аверинцев, 1999). Раціоналізм алегорії протистоїть інтуїтивізму символу. Раціоналізм і використання алегорії в дидактиці, моральних деклараціях і настановах породили упередження щодо її мистецької спроможності в середовищі романтиків, неоромантиків і символістів. Попри ці ніби незаперечні тези, література, до того ж новітня, модерна і постмодерна, не цурається алегорії. Але при цьому активно використовує зовсім інший її ресурс, затінений тисячоліттями раціонально-дидактичного використання. Тим часом вже міфи демонструють нам здатність алегорії кодувати складні психічні процеси.

​

Про сюжет міфічного героя, який обов’язково, у той чи інший спосіб, виходить на герць з чудовиськом і перемагає його, у ХХ столітті написано багато. Персонажі, з якими відбувається вирішальна битва, заслуговують на не меншу увагу. Вони спільні для міфів і казок. Потворні і страхітливі, всемогутні і владні над людиною, ці персонажі густо населяють міфічний пантеон. Потворні істоти часто поліморфні і багатоголові, окрім того, здатні відновлюватись після вбивання.

​

Виклад основного матеріалу. Цербер, пес з трьома головами і зміїним хвостом, оберігає підземне царство, світ мертвих. Геракл, в числі своїх подвигів, зробив неможливе: витягнув Цербера на землю і світло, але не знищив його, а відпустив назад у підземний світ. Як зауважують автори «Енциклопедії символів», «Легенда про подвиг Геракла вказує нам шлях, який повинен пройти герой, щоб перемогти чудовисько містерій власної душі. Триголовий пес – істота, повністю протилежна богу, власне, останній страх, який треба подолати місту. Так, наприклад, Вергілій і Данте в останній глибині пекла виявляють триголове чудовисько, і лише після того, як його вдалося проминути, починається сходження у більш високі сфери» (Бауэр и др., 1998: 166). Посилаючись на середньовічного містика Макробіуса («Сатурналії», 15 ст.) і загалом середньовічну традицію тлумачення цього образу, дослідники стверджують, що три голови Цербера символізують час (минуле, теперішнє і майбутнє). Як це узгодити? Адже з часом людина не може вийти на бій і тим паче – перемогти його. Окрім того, час не може бути втілений в образ потворної істоти із підземелля.

​

Навіть якщо не брати до уваги психоаналітичні тлумачення нашого часу (підземний світ символізує несвідоме), очевидно, що підземний світ, в якому існують мертві, є страшним і незбагненним саме з цієї причини: у найдавнішої людини (як і в сучасної) головний її страх має одну назву: смерть. Цербер, що охороняє царство мертвих від вторгнення і цікавості живих, це втілення страху перед смертю. Себто, точніше кажучи, алегорія страху. Але страх смерті не є простою емоцією, в міфах, особливо у стійких сюжетах, втілюються способи долання страху, суть якого в тому, що він багатоголовий і відновлюваний. Страх смерті уникає назви, страхи, які людина фіксує, підмінні, як правило, метонімічні щодо смерті: небезпечні місця, страшний ворог, але не сама смерть. Стинаючи голови чудовиську, людина не спроможна знищити його, може лише змусити відступити. Три голови Цербера можуть мати різне значення у культурі, в тому числі і згадане. Якщо голови – символи минулого, теперішнього і майбутнього, то Цербер втілює страх перед власною тимчасовістю, тобто смертністю. Але смертність людини можна позначити різними способами, бо страхи людські численні і незнищенні. Змагання з чудовиськом змушує його ховатись назад у свій підземний ірраціональний світ (як утриматись від психоаналітичного тлумачення такої деталі: Цербер боїться світла, на світлі він пускає отруйну слину, – справді, ірраціональне, виходячи на світло усвідомлення, дуже часто стає отрутою для психіки). Чудовисько не зникає, лише впокорюється, вгамовується, дає героєві тимчасову свободу дій.

​

Згадаємо «портрет» Цербера із «Божественної комедії» Данте:

​

І Цербер, звір із вищиром потрійним,

На три собачі пащі валував

На люд, поглинутий болотом гнійним.

Багряні очі, шерсть, масна від страв,

Грубезне пузо, лапи – кігті наче –

Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.

Промоклі тіні вили по-собачи,

Й чи той чи цей ховаючи з боків,

Крутились дзиґами, та без удачі.

Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,

Роззявив пащі враз, ошкірив зуби

І весь од люті сильно затремтів. (Пер. Є. Дроб’язка) (Данте, 2006: 47)

​

Жахливі картини Дантового пекла наповнені міфічними страшидлами, які не видаються створеними умоглядно, раціонально, на відміну від численних алегорій, підбитих політичним інакомовленням, потвори з пекла, незважаючи на їхню казкову фантастичність, дуже переконливі і справді страшні. Ця психологічна достовірність має одне-єдине джерело – справжні авторські страхи, точніше, нездоланний страх смерті як пекельного покарання. Власне, спуск у пекло, у підземний світ, на теперішнє сприйняття – досить прозора алегорія мандрівки у власне несвідоме, з головним подієвим стрижнем – це битва зі страхами. Вони втілюються у страшні образи, які годі назвати універсальними або навіть просто запозиченими з міфів – вони надто своєрідні, в них легко читається страх конкретної живої людини. Це не усвідомлені через релігію страхи соціального ґатунку, а знайдений особисто спосіб зустрітися віч-на-віч з власними страхами. Реакція Данте на пекельних потвор надто красномовна і не раз наголошується: «Той колір, що я вкрився ним од страху, / Коли побачив, як верта вожай, / Відбивсь йому в лиці відтінком жаху» (Данте, 2006: 59).

​

Не менш красномовно втілює людські страхи образ Медузи Горгони. Загалом Медуза – загадковий персонаж грецької міфології. Вона, зокрема, розміщується на грудях Афіни, доньки Зевса, народженої з його голови. Медузи – три сестри, їхній погляд вбиває. Потворні істоти з вбивчим поглядом.... Що саме вони позначили? Які коди варто розшифрувати у цьому лаконічному посланні? Як відомо, Медузу Горгону зміг подолати Персей, герой, який знайшов спосіб уникнути смертельного погляду: дивлячись на відбиток на рівній, як дзеркало, поверхні щита, Персей зміг успішно відтяти Медузі голову. Сюжет дає людині алегоричний рецепт долання страху перед смертю: не можна дивитись смерті в обличчя, бо виникне жах перед нею і вб’є. І це справді так, як доводить медицина: несподіваний великий жах може вбити людину, а страх смерті, якщо вона раптово наблизилась, це завжди жах, або смертний біль, як вважали середньовічні мислителі, це жах смерті, і він не рівнозначний страху смерті. Страх – емоція, давніша за людину. Страх перед ушкодженням і смертю властивий всьому живому. Мартін Гайдеґґер розглядає страх як визначальний модус буття і застерігає, що не варто плутати «страх перед небуттям з жахом смерті» (Хайдеггер, 2003: 286). Страх смерті супроводжує будь-яке свідоме буття, жах смерті – це стан, який не підлягає рефлексії, але є визначальним для стосунків зі смертю.

​

«Страх смерті, пережитий примітивною людиною, – писав Мірча Іліаде, – це страх ініціації. І якби можна було передати в поняттях власного досвіду і мови символів примітивної людини тривогу сучасної людини, вона сказала б головним чином таке: це велике ініціаційне випробування, це проникнення в лабіринт чи в хащі, що відповідають пеклу, потойбічному світові; це великий страх, що паралізує кандидата у посвячені, коли того ковтає чудовисько, і він опиняється в темному череві звіра, чи коли цей кандидат відчуває, як його ріжуть на шматки і перетравлюють, щоб він народився вдруге як нова людина. Згадаймо всі жахливі випробування, які передбачає посвята молодих людей в архаїчних суспільствах, випробування, які необхідні в будь-якій ініціації і які ще збереглися навіть в деяких містеріях грецько-східної античності» (Еліаде, 2001: 155-156).

​

Страх смерті можна подолати, дивлячись на її відбиток, тобто опосередковуючи її в якийсь спосіб, вилучаючи із власного внутрішнього світу, бачачи її як щось стороннє. Жах смерті не подолає жоден герой, нема героя, здатного витримати погляд Медузи. Але зате можна знайти спосіб не допустити, аби страх смерті перейшов у жах смерті. Один із універсальних способів подолати страх смерті втілює поширений в кожній культурі алегоричний образ смерті.

​

Власне, всі алегоричні зображення смерті (а вони існують упродовж всієї культури у численних версіях) є способом не лише подолати страх перед нею, а й загалом вступити з цією людиноподібною істотою у якісь взаємини: надурити, укласти угоду, підкупити, вмовити відкласти чи перенести свій візит (згадаємо історію Сізіфа, який успішно уникав смерті). Алегорична смерть не страшна (хоча й потворна), бо не надто розумна, вона скоріше казкова і кумедна. Коса на її плечі – теж далеко не страхітлива зброя (куди поважніше виглядав би меч чи сокира). Унаочнюючи смерть, люди вчились жити з нею, звикали до неї, вводили у коло хоч і всемогутніх, але досяжних для сприйняття і спілкування, зрештою не надто й страшних осіб. Інша річ – страхи. Неподолані страхи втілились у страховиська, кожен великий страх у культурі рано чи пізно персоніфікується певним страшидлом. Триголовий Цербер (триголовий змій у казках) і Медуза Горгона є алегоріями головного страху, страху перед смертю. Але суттєва і різниця між ними: страх смерті як страх підземного потойбіччя в образі Цербера, який піддається відносному контролю і навіть може бути подоланий, і жах смерті, який раптово охоплює людину і вбиває її, втілений в образі Медузи Горгони. Алегорія страху смерті і алегорія жаху смерті – різні образи, які викликають різні сюжети.

​

Важливий з психоаналітичної точки зору аспект міфу про Медузу Горгону полягає в тому, що знаменитий Пегас, крилатий кінь, який прислужився мільйонам поетів, народився з крові вбитої потвори. Убивши страх смерті, герой відкрив джерело творчого натхнення. Чи не є будь-яка творчість змаганням зі страхами? Хіба сублімація як процес творчості, описаний Фройдом, це не спосіб здолати страхи?

​

Варто зазирнути за завісу страхів, раціонально вирахувавши їхнє джерело – страх смерті. Тварина не знає про свою смертність, а тому боїться смерті лише в той момент, коли вона наближається. Людина ж отримує отруйне знання (яблуко з Божого дерева) змалку, і тому мусить якось узгоджувати природну готовність жити і любити життя з фіналом, який це життя знецінює. В молодості, коли тіло здорове й енергійне, людина може легко уникати думок про смерть. Але будь-яка хвороба чи реальна небезпека посилюють відчуття наближення кінця. Людство долало страх перед смертю вірою в потойбічне життя. Найпримітивніші релігійні інституції – ефективна самотерапія культур и. Людина, що постійно пам’ятає про свою смертність, не витримує цього тягаря, її психіка починає руйнуватись. Віра в безсмертя приходить на допомогу. Усі релігії світу плекають віру в безсмертя, але жодній з них не вдалося подолати страх перед смертю. Замість зосереджуватись на подоланні страху, кожна релігія пропонує, в той чи інший спосіб, підміну: треба боятись не смерті, а кари за неправедне, недосконале, гріховне життя. Аби утримати паству в покорі, пастирі мусять її лякати карою за непослух. До релігії охоче долучається влада, яка теж схильна карати за непослух. Власне, жодна соціальна інституція не зацікавлена в серйозному вирішенні проблеми страху. Для соціуму це питання життя і смерті. Страх – потужний механізм згуртування і соціотворення. Людина завжди виживала колективно, на генетичному рівні в неї закладено залежність від спільноти, відчуття, що будь-яке, примусове чи випадкове відторгнення від колективу таїть в собі смертельну небезпеку. Це відчуття архаїчне і нездоланне. Саме цим страхом – опинитись за межами загалу – соціум легко долає осібні потуги кожної людини. Зрештою, ми напевне не знаємо, чи є людина в першу чергу істотою колективною (зараз триває чергова хвиля колективізації людства – під назвою глобалізація), адже ХХ століття продемонструвало і не менш потужний вектор індивідуалізму. Чим ближче до нашого часу, тим очевидніше, що в ситуації вибору індивідуалізм переважує колективізм. Але за тисячоліття існування соціум накопичив численні механізми маніпулювання своїми членами. Це єдине справжнє, потужне і шановане божество, з яким мусить рахуватись кожна людина без винятку. Водночас це певна абстракція, від якої можна відмежуватись на реальному чи уявному острові. Але соціум знає, як дістати втікача, в якому місці натиснути на нього, розбудити страх перед свободою і самотністю. Щоб відбулася дія тиску, треба знайти точку дотику індивіда і соціуму, точку, в якій глобальна складена сила соціуму неминуче притисне нікчемну, безкінечно малу осібність. Найчастіше ця точка розміщується там, де людина заробляє собі на прожиток. Влада тисне по простому, елементарно-примітивному способу: вищий на нижчого зверху донизу. Завжди пружина спрацьовує, завжди дістає найнижчу ланку – маленьку людину. У кожній банальній зустрічі начальника і підлеглого відбувається змагання не просто двох осіб, а зустріч у герці героя (з тисячами облич) і чудовиська-соціуму. Підлеглий не може здолати відчуття, що не нікчема-начальник грізно навис над ним, а представник (завжди уповноважений) всемогутньої влади, яка у своїх ірраціональних глибинах інтегрується з цілим соціумом. Людина почувається малою і безпорадною, спротив здається марним і навіть смішним. Піднімається з глибини нутра сіра хмара і огортає мозок: це страх. Влада всемогутня, її треба боятись. Боятися влади – означає боятись головної небезпеки, яка здатна реально зашкодити життю, приректи до найвищої кари – смерті. Страх перед владою – підмінений страх смерті. Влада, будучи структурою, необхідною для функціонування соціуму, тим завжди небезпечна, що перебирає на себе всі повноваження соціуму (завжди промовляє від його імені і ним опікується, слова тільки міняються: держава, народ, робітничий клас, нація). Влада безкінечно вигадлива у справі безумовного підпорядкування індивіда. Шантаж, батіг, отруйний пряник, міф, брехня, маніпуляція – все йде у хід. Але чи не найкращий спосіб – страшилки і страшидла. Влада постійно провокує глибинний первісний страх, різними замовляннями викликає його назовні. Глибинний страх, опиняючись на світлі, постає у зміненому вигляді – численних страхів, замішаних на власних комплексах кожної людини. Страшилки і страшидла збуджують індивідуальні страхи та інтегрують їх зі страхом перед владою. Насправді люди бояться не того, чого нібито бояться (розкручених владою страшилок), а чогось іншого, свого власного, такого, що не надається до називання, та й (що важливіше) не надто хочеться називати і усвідомлювати. Люди з неусвідомленими комплексами (з невисоким рівнем самоусвідомлення, тобто з перевагою ірраціональної сфери у внутрішньому світі) потребують сублімації, але не спроможні знайти свій конструктивний спосіб, тому вони чекають страшилок, якими влада втягне їх у поле своїх інтересів. Збуваючи власні страхи, вони водночас служать владі, отримуючи від неї індульгенцію, звільнення від можливих докорів сумління за вчинену несправедливість.

​

Висновки. Персонажі давніх міфів часто виступають у культурі не символами чи архетипами, а саме алегоріями. Непомильна ознака алегоричного вмісту – негативний маркер, страшний вигляд. Алегорія здатна втілити пережитий досвід у промовисті образи, не лише повчальні, а й вражаючі. Надзвичайно глибокий психологізм, неохопні обшири реально пережитого людського досвіду зібралось у промовистих міфічних образах. Кожного разу треба фіксувати цю надзвичайну психологічну навантаженість давніх алегорій. Надто тонкі і складні порухи внутрішнього життя людини, які навчились розуміти і аналізувати лише в новому часі, були зафіксовані як знаки глибинного осягнення ще у міфічні часи людства.

​

                                                                                            СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

Аверинцев, С. С. (1999). «Алегорія», в Софія – Логос. Словник. Київ: Дух і Літера.

​

Бауэр, В., Дюмотц, И. и Головин, С. (1998). Энциклопедия символов, пер. с нем. Москва: Крон-Пресс.

​

Беньямин, В. (2002). Происхождение немецкой барочной драмы, пер. с нем. С. Ромашко. Москва: «Аграф».

​

Данте, А. (2006). Божественна комедія, пер. з італ. і коментарі Є. А. Дроб’язка. Харків: Фоліо.

​

Еліаде, М. (2001). «Міфи, сновидіння і містерії», в Мефістофель і андрогін, пер. з фр. Г. Кьорян. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», сс. 117-301.

​

Лановик, З. (2006). Hermeneutica Sacra. Тернопіль: ВВД ТНПУ.

​

Хайдеггер, М. (2003). Бытие и время, пер. с нем. В. Бибихина. Харьков: Фолио.

​

Юнг, К.-Г. (1995). Тэвистокские лекции. Аналитическая психология: ее теория и практика, пер. с англ. В. Менжулина. Киев: СИНТО.