У статті систематизуються та узагальнюються теоретичні рефлексії жанру послання в працях українських та російських літературознавців ХІХ – ХХ століття.

​

Аналізується специфічна міжродова природа художньо-семантичного буття жанру послання, його здатність вступати в художню взаємодію з іншими ліричними жанрами.

​

Досліджуються дискусійні питання визначення жанрово-родової належності послання, термінологічні проблеми співвіднесення жанру послання з епістолою та віршованим листом. Характеризуються домінантні та факультативні ознаки, які визначають жанрову специфіку послання.

​

Ключові слова: поетичний рід, ліричний жанр, послання, епістола, діалогічна організація, адресат.

 

В сучасному літературознавстві питання генологічної специфіки жанру поетичного послання належать до числа дискусійних (праці О. Квятковського, Л. Гінзбург, І. Поплавської, Л. Кіхней, Є. Дмітрієва, А. Боровської, В. Румянцевої, І. Романової, С. Артьомової та ін.). Узагальнюючи спектр проблем, порушених сучасними літературознавцями, можна виокремити два найбільш дискусійних питання жанрової теорії послання, як-от: 1) питання родової належності послання; 2) жанрової специфіки послання. Мета дослідження полягає в систематизації та узагальненні теоретичних рефлексій жанру послання в працях літературознавців ХІХ – ХХ століть.

​

1. Питання родової належності послання.

Починаючи уже з ХVІІІ ст. теоретики жанру або доволі непевно визначали родову належність послання, або й взагалі ігнорували це питання. Літературні критики, зорієнтовані на поетику класицизму (І. Борн, І. Рижський та ін.), співвідносили послання із так званим дидактичним родом поезії, оскільки поети-класицисти послуговувалися цим жанром найчастіше з дидактичною, повчальною метою. І. Левитський в «Курсі російської словесності» (Спб., 1812) протиставляв за ознакою родової належності епістолу та послання, першу з яких співвідносив із дидактичним, а друге – з ліричним родом літератури. Як зауважує П. Кузнєцов, «не було одностайності навіть щодо того, до якого роду літератури відносити послання – до лірики чи до дидактики. Автори поетик та навчальних книг цього періоду, як правило, фактично розпорошували послання між суміжними жанрами або ж переносили на нього ознаки літературного листа» (Кузнецов, 2001: 2).

​

Проблематичність однозначного співвіднесення жанру послання з певним літературним родом детермінована насамперед специфічними особливостями його семантичного статусу. Віршована форма, якої може бути надано посланню, зумовлює його генологічний зв’язок з лірикою, втім послання може мати й прозову, і не лише художню, а й форму звичайного побутового листа, що вказує на можливість його співвіднесення з епосом. В художній формі поетичного послання, крім елементів епічної сюжетно-розповідної манери, може бути використано й елементи діалогічної організації між автором, адресантом та його адресатом, що, в свою чергу, уможливлює зближення жанру послання із драматургічною родовою формою побудови художнього твору.

​

Родова невизначеність жанру послання до певної міри зумовлює неузгодженість щодо його термінологічних дефініцій. Крім терміна «послання», науковці досить часто використовують й інше понятійне означення – «епістола», а інколи й – «віршований лист». Багато дослідників не вбачають чітко окресленої понятійної різниці між цими термінами та вживає останні як синонімічні. Інші літературознавці намагаються уникати подібної подвійної чи навіть потрійної синонімічної понятійної означеності, теоретично таку позицію жодним чином не обґрунтовуючи (ці науковці найчастіше послуговуються терміном «послання», який визнано свого роду універсальним і загальновживаним). Лише в окремих дослідженнях, переважно тих, у яких чітко визначено теоретичні завдання, вищевказані дефініції термінологічно розмежовують за тими або іншими теоретичними ознаками. Найчастіше термін «епістола» використовується для називання архаїчної форми віршованого послання, яку практикували у ХVІІІ ст. російські поети-класицисти, а віршований лист, як і послання та присвяту (а інколи й інші поетичні жанри, як-от оду та сатиру (Дмитриев, 2004) розглядають як генологічні форми більш загального поняття адресованої лірики. «Трансформація епістоли у власне послання, – як вважає Л. Кіхней, – відбувається в поезії сентименталістів. Вона пов’язана зі зміною домінантних ознак жанру, які визначені вже не дидактичним призначенням, а настановою на комунікативний контакт, який є самоцінним. Дидактизм класицистичної епістоли вже не відповідав новому світовідчуттю сентименталістів. Життя серця, цінність дружнього спілкування, значущість суб’єктивного світу – все це склало естетичний об’єкт послання й індивідуалізувало особистість й автора, й адресата» (Кихней, 1985: 31).

​

Епізодично послання та епістолу розрізняють й за іншими понятійними ознаками, як, наприклад, це робить О. Квятковський у своєму «Поетичному словнику»: «послання – один із найбільш давніх жанрів монологічної поезії, великий твір, у якому поет, немовби розмовляючи з адресатом, висловлює свої думки з певного важливого питання. З античної літератури відоме подібне «Послання до Пізонів» Горація, яке є віршознавчим трактатом про поетичне мистецтво» (Квятковский, 1966: 220); «Епістола – літературний твір, зазвичай віршований, у формі листа, в якому викладено погляди автора з приводу певного предмета; як літературний жанр епістола в Росії відома з ХVІІІ ст.» (Квятковский, 1966: 357).

​

2. Жанрова специфіка послання.

Питання жанрової специфіки послання є чи не найбільш дискусійним у сучасному літературознавстві. Вже О. Сумароков, російський поет та теоретик вірша ХVІІІ ст., вважав епістолу гнучким жанром, стиль якого зумовлений особливостями його змісту. Про жанрову невизначеність послання, його здатність легко пристосовуватися до генологічних ознак інших ліричних жанрів констатували майже всі теоретики епохи романтизму, більшість з яких виступали і як поети – доводили генологічні метаморфози жанру послання у власній поетичній практиці.

​

На жанровий універсалізм послання вказують також сучасні літературознавці: «послання ніколи не вимагало чітко зафіксованої поетичної форми, адже воно могло бути сонетом і стансами, одою та епіграмою. Формальна жанрова ознака полягає лише в тому, що воно більшою чи меншою мірою імітує лист» (Давыдова и Пронин, 2003: 97). Здатність послання змінювати свій «жанровий вигляд», пристосовуючи його до генологічних ознак інших поетичних форм, утім, зовсім не означає, що воно позбавлене чітких жанрових орієнтирів. Так, з одного боку, не заперечуючи здатність послання адаптуватися до генологічних ознак інших ліричних жанрів, російська дослідниця Л. Кіхней, з іншого боку, розрізняє у посланні власне його відмінні ознаки: «Якщо, враховуючи широкий спектр різних поглядів, усе ж спробувати сформулювати загальну жанрову характеристику послання, то у ньому, на наш погляд, вартувало б акцентувати такі аспекти. Послання – це віршований твір, розрахований на цілком певного реального адресата (індивідуалізованого або узагальненого), названого у самому тексті твору. Основною у посланні є настанова на «діалог» з адресатом на ту або іншу, актуальну для автора тему (предметом розмови можуть бути взаємостосунки кореспондентів, їхні життєві та творчі погляди, філософські, естетичні, суспільно-політичні проблеми). Адресат послання може бути названий прямо (експліцитно) – у назві, в іменному зверненні, а також опосередковано (імпліцитно). В останньому вказівку на нього вміщено в художній структурі твору, що знаходить вияв у зверненні, закликах, проханнях і т.п., а також у передбачуваному ознайомленні адресата з неповторно-своєрідною ситуацією, зображеною у творі. Послання як жанр окреслене саме настановою на діалог з адресатом. Цим воно відрізняється від інших суміжних жанрів, які також припускають конкретну адресацію, але мають власне функціональне призначення, яке визначає їхню жанрову суть (в літературі ХVІІІ століття: похвала – в оді, висміювання – в сатирі, в епіграмі і т.д.). Сатиричні або одичні елементи з’являються у посланні відповідно до статусу, який приписують адресату, що створює ілюзорну жанрову невизначеність послання і його здатність імітувати ознаки інших жанрів» (Кихней, 1985: 19–20).

​

Як і Л. Кіхней, більшість теоретиків основною відмінною жанровою ознакою послання називають реалізований у його художній структурі фактор адресації, який створює відповідну, притаманну саме для цього жанру комунікативну ситуацію: «жанровою домінантою послання є комунікативна ситуація (її ознаки виокремлено Р. О. Якобсоном), що передбачає наявність «ідеального» співрозмовника, який стає alter ego автора. Така ситуація зумовлює особливий «інтимний» зміст і особливий код повідомлення, зрозумілий автору й адресату, «тіло листа» як різновид контакту й «особистісний» контекст послання. Незалежно від варіантів жанрової декларації (епістола, лист, власне послання) послання, як правило, містить пряме (називання) або опосередковане (вказівка адресата або адреса) авторське маркування жанру в заголовку» (Поэтика, 2008: 178); «ліричний жанр, який імітує лист до реального або умовного, уявного, фіктивного адресата. Формальні ознаки жанру – 1) заголовок, який містить ім’я адресата; 2) наявність комунікативної ситуації; 3) адресоване мовлення ліричного суб’єкта, звернене до співрозмовника» (Теория литературных жанров, 2011: 118). Т. Круглова вважає, що «робоче визначення жанру послання пов’язане з категорією ліричної адресації: послання – це віршований твір, розрахований на реального адресата (одиничного або узагальненого), названого в самому тексті вірша, твір, що має функціональну настанову на «співбесіду» з адресатом на ту чи іншу актуальну для автора тему» (Круглова, 2010: 37) Аналогічне визначення формулює й П. Кузнецов: «послання – це ліричний вірш, орієнтований на імітацію діалогу з адресатом, причому останній повинен бути згаданий у тексті вірша чи його назві, якщо ця імітація має формальний, умовний характер. / ... / Тезу сучасників про те, що послання – це «всього лише» лист у віршах, не можна некритично прийняти – навіть ті зразки жанру, які зовні близькі до листів, лише використовують деякі їхні формальні ознаки як художні прийоми» (Кузнецов, 2001: 61). Фактор адресації, на думку іншої дослідниці А. Боровської, «є жанрововизначальним, таким, що дає змогу провести межу між діалогічною лірикою і формами послання, присвяти і листа. Діалогічна поетика послання і суміжних жанрових форм передбачає емфатичний монолог, звернений до адресата. Формально адресація виявляється у заголовковому комплексі, в системі апелятивів, риторичних конструкцій та ін., тобто у такій естетичній організації, яка сугестивно впливає на конвенційно залучених слухачів. Діалогічна інтенція і супутня їй авторська емоційність виступають основними жанроутворювальними факторами, що організують структуру та словесну тканину адресованих поезій, і послань (з експліцитною адресацією), і присвят (з імпліцитною адресацією)» (Боровская, 2009: 17).

​

Діалогічна настанова, введена автором в художньо-комунікативну структуру його ліричного твору, є домінантною генологічною ознакою не тільки жанру послання, а й усієї адресованої лірики загалом. На думку Є. Дмитрієва, «адресовані жанри за всієї їхньої «гнучкості» майже не співпадають з інтроспективними жанрами: любовною медитацією або елегією, навіть за наявності конкретного адресата. Основою любовних монологів є не настанова на спілкування, а рефлексія почуття ліричного героя, аналіз його внутрішнього світу, який інколи реалізовується опосередковано – через «сферу буття» іншого індивіда. Настанова на спілкування виступає основним формоутворювальним фактором, що організує структуру та словесну тканину адресованих жанрів. Їхній зміст завжди «обернений» до адресата, зорієнтований на його сприйняття» (Дмитриев, 2004: 321).

​

Водночас, слід зауважити, що не всі теоретики в жанровій специфіці послання акцентують на факторі адресації чи навіть просто на наявності певної комунікативної ситуації. Так, Г. Поспєлов не вважає жанровою ознакою послання його комунікативну спрямованість. На його погляд, властиве для послання звернення до адресата – це лише прийом, який виконує функцію мотивування: «послання – це мотивування ліричної медитації, що починається зі звернення до тієї чи іншої особи. Це зазвичай лише зовнішній привід для висловлювання, яка сама по собі ще не дає підстави говорити про те, з чим і для чого поет до когось звертається. Такий прийом мотивування може бути застосовано в різних жанрах – в оді, елегії, романсі, ліричній сатирі, епіграмі тощо» (Поспелов, 1972: 154). Ю. Лотман, вказуючи на стилістичну нейтральність послання, яка дає змогу поетові вільно говорити про свої філософські погляди, про власні враження від певної події, зрештою, про свій настрій або самопочуття, констатує: «послання – це не абстрактні роздуми, звернені до якоїсь особи, а ліричний вірш, у якому чуємо голос самого поета. Інколи воно може перетворитися немовби на сповідь, в якій йдеться про глибокі особисті переживання» (Лотман, 1999: 181).

​

З іншого боку, окремі теоретики, визнаючи статус діалогічної настанови як основного жанровизначального фактора послання, втім висловлюють певні застереження щодо специфіки діалогізму, реалізованого в текстах творів. Як констатує вищецитований Є. Дмитрієв, «в адресованих жанрах немає завершеної картини спілкування. Йдеться лише про діалогічні настанови, але не про сам процес діалогу. Оскільки співрозмовник як носій мови залишається за межами літературного твору, то перед нами монологічно організоване, але діалогічно орієнтоване мовлення, немовби одна зі стадій діалогу, що відбувається зараз, у теперішньому часі. Це створює «відкритість» адресованих жанрів, залученість їх до життєвого контексту, ініціює віршовані відповіді адресата (особливо поширені в середовищі поетів-романтиків і символістів). Кореспондент при цьому є не стільки об’єктом переживання, скільки суб’єктом спілкування» (Дмитриев, 2004: 319).

​

Вектором наукового пошуку в теоретичних рефлексіях жанру послання є не лише протиставлення останнього в генологічному аспекті іншим ліричним формам, але й виокремлення комплексу його внутрішніх, тобто жанроутворювальних ознак, а відтак розроблення типологічної моделі жанрової організації послання. Теоретичні аргументи та базові принципи вирішення означеної проблеми у різних літературознавців відмінні. Як відомо, підґрунтям будь-якої типологічної моделі жанру, як його узагальненої теоретичної сутності, слугує конкретно-історичний матеріал, а точніше історичні видозміни та модифікації жанру, які уможливлюють найбільш адекватне виокремлення й факультативних, «необов’язкових», і домінантних, «незмінних» його ознак, що утворюють свого роду канон або, іншими словами, інваріантну модель жанру.

​

З урахуванням моментів єдності та розбіжності в теоретичних підходах різних дослідників до побудови типологічної моделі жанрової організації послання можна назвати такі домінантні ознаки жанру, як: 1) актуалізована у творі ситуація адресованості, настанови на діалог між автором (адресантом) та його адресатом; 2) обов’язкова згадка в тексті твору про обох учасників діалогу, тобто і його відправника, й отримувача; 3) наявна у тексті специфічна комунікативна організація, розрахована на опосередкованість сприйняття змісту, адресованого потенційному адресату, відтак (через неможливість реального спілкування у фактичному часі) реалізована у вигляді уявного діалогу, який імітує безпосереднє, живе спілкування; 4) наявність у тексті (найчастіше у його заголовку) вказівок на пряму або приховану адресацію; 5) композиційна побудова тексту з опорою на використання форм «зверненого слова». До факультативних ознак послання можуть належати: 1) тематично-стильова організація змісту та форми адресованого тексту (неканонізована, відносно вільна від притаманних іншим жанрам достатньо жорстких тематично-стильових вимог, саме вона є тією основою, завдяки якій послання легко вступає в різноманітні конфігурації жанрових сполук з іншими поетичними формами, більш або менш органічно пристосовуючись до них чи, навпаки, пристосовуючи їх до себе); 2) чітка фіксованість ознак родової належності форми, в якій відбувається комунікація (зміст адресованого може бути реалізований й у формі ліричного монологу відправника, й у формі епічної оповіді, драматизованого діалогу, й у вигляді контамінації всіх цих трьох форм); 3) наявність у тексті твору елементів так званої «домашньої семантики», тобто своєрідного коду, інформації, наперед і безумовно відомої відправнику й адресату, що, з одного боку, є умовою успішності комунікації, її цілковитої обопільної зрозумілості, з іншого, запорукою можливості використання потенційної недомовленості, натяків, підтексту, мотивованих, скажімо, певним ідеологічним контекстом або інтимними обставинами стосунків двох сторін, які небажані для загального оприлюднення; 4) вказівка на обставини, які стали приводом для звернення автора до його адресата, їхній час та місце; 5) більший або менший ступінь предметної деталізації змісту адресованого (інтер’єрних, портретних, пейзажних елементів та форм їхньої фабульної, часово-просторової окресленості). Водночас, у ході визначення жанрових ознак послання слід пам’ятати, що як знаки певної літературної традиції, їх не можна вважати канонічними, раз і назавжди усталеними. Навпаки, жанрова сутність послання є значною мірою величиною змінною, детермінованою особливостями того або іншого етапу історичного розвитку літератури.

 

                                                                                       СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

Боровская, А. А. (2009). Жанровые трансформации в русской поэзии первой трети ХХ века. Доктора наук, Астрахань.

​

Давыдова, Т. Т. и Пронин, В. А. (2003). Теория литературы. Москва: Логос.

​

Дмитриев, Е. В. (2004). Фактор адресации в русской поэзии XVIII – начала XX вв. Доктора наук, Москва.

​

Квятковский, А. П. (1966). Поэтический словарь. Москва: Советская энциклопедия.

​

Кихней, Л. Г. (1985). Стихотворные послания в русской поэзии начала XX века. Канд. наук, Москва.

​

Краткая литературная энциклопедия (1968). Т. 5. Мурари–Припев. Москва: Сов. Энциклопедия.

​

Круглова, Т. С. (2010), «Лирический диалог М. Цветаевой и А. Ахматовой в жанровом аспекте», Вестник Новгородского

государственного университета, № 56, сс. 36–40.

​

Кузнецов, П. В. (2001). Жанр послания в русской лирике 1800-х – 1910-х годов. Канд. наук, Москва.

​

Лотман, Ю. М. (1999). Русская поэзия первой половины XIX века. СПб: Искусство-СПБ.

​

Поспелов, Г. Н. (1972). Проблемы исторического развития литературы. Москва: Просвещение.

​

Поэтика: словарь актуальных терминов и понятий (2008). Москва: Изд-во Кулагиной; Intrada.

Теория литературных жанров (2011). Москва: Издательский центр «Академия».