​

                  У статті розглядаються шляхи трансформації літературних канонів США у діахронічній перспективі. Основними віхами у його русі крізь час уявляються перехід від античного спадку до сучасної літератури, створюваної у метрополії (XVIII ст.); «американізація» канону, яка супроводжувалася жорсткою полемікою (XIX – початок ХХ ст.); функціонування «протоканону» на базі «благопристойної традиції» (рубіж ХІХ-ХХ ст.); складання демократично-індивідуалістичного канону навколо ключових постатей «американського ренесансу» та пізніших авторів «мейнстриму» (середина ХХ ст.); і, нарешті, «революція множинності», яка призвела до «відкриття» канону на користь представників етнічних, расових, гендерних та інших меншин (1960-1990-і рр.), а далі до сучасних змін у його жанрових параметрах і посилення культурологічних та інтермедіальних вимірів.

​

Ключові слова: література США, канон, «американізація», «благопристойна традиція», Американський Ренесанс, «революція множинності».

 

Інтенсивне обговорення теорії та практики літературних канонів в західному і, зокрема, американському публічному дискурсі останніх десятиліть, пов’язане з усвідомленням їхньої ролі у розподілі владних повноважень і наданні доступу до «культурного капіталу» (П.Бурдьє), активізувало інтерес гуманітарних спільнот до питань ґенези, еволюції, механізмів творення канонів, причин та наслідків їхніх «вибухів». Для тих, хто стежить за сучасними тенденціями у царині літератури США, очевидно, що в культурних війнах останньої третини минулого століття чи не найзапекліші битви велися саме навколо змісту та інституційних форм канону (т.зв. canon debate, canon wars), що дало дослідникам підстави назвати їх «однією з найбільш значущих подій в історії критики ХХ ст.» (Guillory, 2010: 235). До цього спричинили як нова суспільна реальність, «гравцями» в котрій стали раніше марґіналізовані сектори населення, так і зміна когнітивної парадигми, що характеризує «стан постмодерна». Дію низки різнорідних, але щільно пов’язаних чинників підсумував Тео Д’Аєн, назвавши полеміку навколо канону відповіддю на «зміни у демографічному складі Сполучених Штатів, у політичному та ідейному кліматі країни, зсуви в літературній теорії, що у 1970-1980-і рр. справляли вплив на американську вищу освіту, а також нові владні стосунки, які склалися в академічному літературознавстві того періоду».

​

Оскільки обговоренню сучасних проблем літературного канону США присвячено чимало публікацій американських, європейських та вітчизняних дослідників (серед цих останніх – Т.Н.Денисова, Т.В.Михед, автор статті), метою цієї розвідки є вужча спроба діахронічного погляду на трансформації американського канону від його формування у перших інституціях вищої освіти на теренах північноамериканського континенту, починаючи з другої третини XVII ст., до 1960-х рр., позначених початком радикальної ревізії канону. Більш чітке бачення цієї динаміки сприятиме кращому розумінню процесів, які відбуваються в літературі США в наші дні.

​

Незгода між дослідниками американського канону починається вже з оцінки його значущості для розвитку нації. Саме літературний канон, за визначенням С.Берковича, став у США «втіленням національної обіцянки» (Bercovitch,1993: 11); якщо «пуритани відкрили Америку в Біблії», а революціонери-просвітителі секуляризовали міфологему «міста на горі» в Декларації Незалежності та Конституції, «американістика додала до цієї Biblia Americana класиків національної літератури» (Bercovitch,1993: 11). Натомість Гарольд Блум стверджує, що «офіційного американського літературного канону ніколи не було и бути не може, оскільки естетичне в Америці завжди існує як індивідуальна, унікальна, ізольована позиція» (Bloom, 1994: 519). Істину, як годиться, доцільно шукати десь посередині.

​

Сьогодні (і це цілком природно для епохи культурного плюралізму) на висвітлення динаміки національних канонів претендує ціла низка історико-літературних наративів, сконструйованих згідно з політико-естетичними преференціями їх творців. Якщо взяти за точку відліку критерій «відкритості/замкнутості», загальну траєкторію літературної канонізації в Америці, на мою думку, можна уявити як рух в напрямку лібералізації («відкриття») канону, із тим застереженням, що всередині цього невпинного руху виникали своєрідні «стоп-кадри» – періоди абсолютизації, гіпостазування, фетишизації «закритого» канону. Хвилі і кванти цих процесів і створюють діалектику американських літературних канонів. При цьому факти підтверджують правоту тих дослідників, які закликають не вважати мультикультурну «перетасовку» канону унікальною подією, а розглядати її радше як чергову, бодай вельми радикальну, ревізію у шерегу попередніх змін.

​

Варто від початку занотувати, що специфіку (де-) канонізації тих чи інших авторів і творів у США визначає рано усвідомлена американськими інтелектуалами потреба у формуванні власної літературної традиції, яку не могли не відбивати (прото)канони, що складалися в різні періоди. При цьому їхній склад, як правило, відставав від реальної ситуації на літературній ниві, оскільки процес канонізації займає певний час.

​

Як відомо, вищу освіту в Америці започаткувало відкриття в 1636 р. Гарвардського коледжу, далі коледжів Вільяма та Мері, Єльского та інших; наприкінці ХVIII ст. їхня загальна кількість досягла тридцяти чотирьох. Ранні колоніальні університети створювалися за взірцем Оксфорда, Кембриджа, шотландських навчальних закладів і призначалися, передусім, для підготовки священників різних деномінацій. При цьому курс навчання спирався на традиційну європейську програму «вільних мистецтв», тобто містив істотний гуманітарний компонент. «Попри глибоку побожність пуритан», відзначає сучасний історик, «гуманітарні дисципліни (arts) вважалися посутньою частиною культури освіченого джентльмена» (Geiger, 2014: 3), завдяки чому студенти отримували «широку літературну освіту» латинською, грецькою та гебрайською мовами. Таким чином, найбільш ранній «літературний канон» на території Нового Світу складали, крім Біблії і теологічних праць, твори грецьких та римських класиків, «і не лише ораторів, істориків, філософів, риторів, але також і поетів» (Коренева, 1997: 329), які, втім, часто використовувалися лише як джерела мовного матеріалу. Зрозуміло, що, відповідаючи загальноєвропейським стандартам класичної освіти, він не ніс у собі національної специфіки.

​

Перший крок до розширення канону зроблено у XVIII ст., коли інтелектуальна енергія «століття Розуму» активізувала суспільну думку, загостривши цікавість молодого покоління американців до словесності англійською мовою, яка включала, крім історичних текстів, есеїстику, художню прозу, драматургію, тобто белетристику, яка раніше вважалася шкідливою нісенітницею. В університетах починають виникати не лише кафедри риторики та словесності, але й літературні товариства, клуби читачів, що сприяло поступовому витісненню ортодоксального кальвінізму культурою Просвітництва. Спочатку художню літературу вивчали із суто інструментальною метою як знаряддя вдосконалення ораторських навичок майбутніх проповідників та політиків. Проте вона швидко вийшла за ці вузькі рамки; розпалюючи уяву студентів, європейська (в першу чергу, британська) література Нового часу долучала ще «сирий» у культурному відношенні континент до вишуканої культури Старого світу. Новий канон формується переважно зі творів англійських класиків (на початку чільне місце в ньому посідають Шекспір, Чосер, Мільтон, Спенсер), і така ситуація – з поправкою на нові імена – триває протягом наступних століть. Отже, першою «революцією», яка перевернула американський канон, був перехід від античної класики до європейського спадку пізніших часів, який закінчився воцарінням літератури метрополії. Трансформація відбувалася аж ніяк не гладко – першу університетську кафедру англійської мови та літератури було створено аж 1857 р., і її засновник, професор Френсис Марш, характеризував це починання як «експеримент».

​

Проте труднощі цього періоду здаються зовсім незначними порівняно з довгим та болісним процесом впровадження до навчальних курсів творів американських авторів, не кажучи вже про зведення їх у статус канонічних. «Деанглізацію» національного канону можна насправді назвати другою «революцією», яка розтяглася майже на півтора століття (їй присвячені, зокрема, розвідки М.Мессмер, Л.Левіна, Ф.Кермоуда, Дж.Граффа, Р.Рейзінга та ін.).

​

Тут слід згадати одну з найважливіших функцій канону як виразника і одночасно конститутивного чинника національного самоусвідомлення. Оскільки ХVIII ст. проходить для Америки під знаком націєтворення і набуття самоідентичності, в тому числі, культурної, не дивно, що мрія про створення національної літератури надихала ще діячів Просвітництва, які оспівували духовну незалежність рідної країни задовго до того, як вона виборола незалежність політичну. Т. Двайт і Дж. Трамбулл, Ф. Френо і Н.Вебстер, Б.Раш та Г.Х.Брекенрідж, такі різні за своїми політичними та естетичними поглядами, пов’язували майбутній розквіт мистецтв в Америці з виконанням нею унікальної історичної місії. «Висхідна слава Америки» для них охоплювала і самобутність художніх проявів її «генія», який визначався унікальністю природи, історії, політичного та соціального життя країни. Таким чином, у своїх пошуках творів, «корисних» для американців (тобто, потенційно «канонічних»), гуманітарії цього періоду поєднували просвітницькі критерії «універсальної нормативності» з «деклараціями літературного націоналізму» (Апенко, 2000: 559).

​

Як справедливо відзначає українська американістка Т.Михед, «спорадичні заклики до створення національної літератури набули більш енергійного та масового характеру в 1830-1840-і рр.» (Михед, 2006: 47). Дослідниця пов’язує цю тенденцію як з політичними (перемога над Британією у війні 1812-1814 рр.), так і з духовно-естетичними подіями, насамперед, з поширенням романтичного світогляду з притаманним йому новим розумінням нації та народу як суб’єкта історії. Враховуючи співзвучність цих ідей прагненню американської словесності до світоглядно-художньої незалежності від метрополії, не дивно, що романтичні віяння змінили вектор вимог до «великого американського письменника».

​

Додамо, що на цей період у літературному процесі США склалася парадоксальна, на нашу думку, ситуація: попри те, що вже наприкінці попереднього століття свідомість американців переживає трансформацію від колоніальної до національної (Коренева, 1997: 331), канон питомо відстає в своїй еволюції, залишаючись переважно британським. Трансценденталісти (Р.Емерсон, Г.Торо) та романтики (Н.Готорн, Г.Мелвілл, Е.По, Ф.Купер, У.Вітмен), виступаючи з позицій «американізму», докладають титанічних зусиль для закладення підвалин національної культурної традиції. В контексті нашої теми важливо, що в ході інтенсивної літературної полеміки не лише відпрацьовувались спільні принципи, які визначали курс літературного розвитку країни на майбутні десятиріччя, але й вказувалися персоналії, які найповніше втілювали їх у своїй письменницькій практиці, і, відповідно, могли претендувати на місця у національному каноні (серед найяскравіших прикладів можна згадати рецензію Г.Мелвілла на збірку оповідань Н.Готорна «Моховиння старої садиби» (1850)). Отже, видається, що ідеї просвітників та наступного покоління Американського Ренесансу заклали підвалини для зведення національного канону з урахуванням тієї «культурної роботи», яку йому доведеться виконати.

​

Одночасно, попри націоналістичні літературні маніфести Емерсона та Вітмена, протягом всього ХIX та першої третини ХХ ст. виразно чути голоси тих, хто уперто продовжує твердити, що американської літератури як самостійної галузі словесності просто не існує. Таке переконання не суперечить публікації цілої низки видань, які вже самою назвою декларують намір упорядників привернути увагу читачів до «плодів пера» місцевих літераторів: це і «Американські письменники» Дж.Ніла (1824), і «Лекції з американської літератури» С.Л.Наппа (1829), й «Американські прозаїки» Р.У.Грісволда (1852), й «Енциклопедія американської літератури» Дж. і Е.Дайкінків (1855). Всі вони, однак, виходять з постулату, висловленого автором одного з ранніх університетських підручників (1873), де література США визначається як «частина англійської літератури, створена на американському ґрунті» (Levine, 1996: 82). Сумніви щодо оригінальності та незалежності американської літератури не слабішають і наприкінці XIX ст. У 1896 р. професор Колумбійського університету Брендер Метьюз називає її «виразом думок, почуттів та дій великої англомовної раси». Незалежно від місця проживання авторів – у Нью-Йорку чи Монреалі, Лондоні чи Калькутті, «все, що вони написали англійською, належить англійській літературі» (Messmer, 2000: 194). Навіть в 1920-х рр. спеціалізація в галузі рідної літератури абсолютно не підтримується, відповідних кафедр та відділів в університетах практично немає. Така ситуація приводить Л.Левіна до висновку, що «так само, як сто років тому студенти в Америці вивчали канон, в якому англійській літературі було відведено незначне місце, п’ятдесят років тому вони вивчали канон, де література їхньої власної країни відігравала мізерну роль» (Levine, 1996: 85). Поштовх для кардинальної націоналізації канону дасть Друга Світова, а за нею і «холодна війна», одним з наслідків якої, за спостереженням А.Кейзіна, стало неочікуване висування Америки на роль «берегині західної культури».

​

Менше з тим, з надходженням ХХ ст. і, зокрема, з початком 1920-х рр. перетворення США на світову державу підсилило потребу у перегляді національної літературної традиції и спрямувало боротьбу за американізацію канону у нові річища. В історико-літературних працях рубежу століть («Бібліотека американської літератури» Е.К.Стедмана та Е.М.Хатчiнсона (1888-1890), «Творці американської літератури» Ф.Х.Андервуда (1893), «Літературна історія Америки» Б.Венделла (1900) та ін.) популяризувався своєрідний національний «протоканон» (твори В.К. Брайанта, Г.Лонгфелло, Дж. Р.Лоуелла, Дж.Г.Віттіера, О.В.Холмса). Приналежність більшості його фігурантів до «традиції благопристойності» та бостонських «брамінів» визначила посутню залежність цього раннього канону від європейських (вікторіанських) етико-естетичних стандартів та невідповідність його нових американським реалій, що викликало протидію з боку молодшого покоління письменників та критиків.

​

Більшість сучасних хронікерів канону погоджуються щодо високої оцінки ролі, яку відіграла в його «перезавантаженні» програмна стаття «літературного радикала» Ван Вік Брукса «Про створення минулого, придатного для застосування», яка з’явилася у квітневому номері журналу «Дайял» у 1918 р.

​

Ван Вік Брукс обстоює автономність та незалежність сфери духовного від міркувань матеріального інтересу та моралізаторського дидактизму, які, на його думку, характеризують загальноприйнятий на той час літературний канон, що утвердився завдяки багаторічним зусиллям вузьколобої (на відміну від європейської) американської професури. Подання власної літературної історії у прикрашеному вигляді, за твердженням критика, позбавляє її будь-якої цінності для сучасних письменників, яких «патологічно» зневажає університетський істеблішмент (Wyck, 1918: 337). Протиставляючи «комерційну філософію» філістерів творчому запалу, Ван Вік Брукс закликає відмовитися від «традиції благопристойності», яка пережила свій час, і літератури місцевого колориту заради відкриття (а якщо це необхідно, то й винаходу) іншого літературного минулого Америки. Адже «духовне минуле не має об’єктивної реальності. Воно дає нам лише те, що ми здатні у ньому відшукати» (Wyck, 1918: 338). Яким же має бути новий варіант національної традиції? На перший план в ньому слід поставити не «історії успіху», а значущість творчого імпульсу. В 1930-і рр. ідеї В.В.Брукса розвивають Е.Грінлоу («Царина літературної історії», 1930) і К.Ван Дорен («До нового канону», 1932). Істотно, що в своїй статті, яка є позитивною рецензією на об’ємну історію американської літератури Л.Льюїсона (1931), Ван Дорен передбачливо вказує на зв’язок між інституціоналізованим каноном та інтересами видавців, котрі публікують томи канонізованих авторів, і університетських викладачів, які чіпляються за знайомі тексти і не бажають розширювати свій світогляд. Вони «знають, як викладати Лонгфелло, але не Дікінсон, Хоуеллса, але не Драйзера, Ірвінга, але не Менкена» (Doren, 1932). Важливу роль в перегляді канону відіграла і «нова критика», яка перенесла центр ваги на формальні аспекти тексту як автономного естетичного об’єкту. Справу переоцінки канону з різних позицій продовжили В.Л.Паррінгтон, Л.Мамфорд, К.Берк, Л.Тріллінг та ін.

​

У результаті спільних інтелектуальних зусиль складається «класичний» канон, який висунув на перший план авторів Американського Відродження, М.Твена, Г.Джеймса, Т.С.Еліота, і далі – Е.Хемінгуея, Ф.С.Фітцджеральда, У.Фолкнера. Є певний парадокс в тому, що саме цей канон – породження «ліберальних гуманітаріїв», які традиційно представляли демократичну гілку американської цивілізації, в 1970-х – 1990-х рр. став об’єктом нападок з боку «реформаторів» як «елітарний» та «репресивний». Його формування було зумовлено тими ж чинниками (демографічними, політичними, ідеологічними, літературно-теоретичними, професійними), що і його криза; тільки в ту добу ці чинники диктували інший напрямок змін – не в бік плюралізму чи мультикультуралізму, а в бік «централізму та культурного «унітаризму» (D’Haen, 2011: 25). Т.Д'Аен пов’язує становлення «класичного» канону з глибинним усвідомленням його творцями свого «американізму», протиставленого як справжній національний ідеал змасовленню і комерціалізації життя та культури США цього періоду. Постулювання демократичного індивідуалізму як загальнонаціонального ідеалу пояснює «елітарність» результату. Якщо зважити на абстрактну природу цього ідеалу, стає зрозумілим, чому поза зоною уваги його активних прихильників лишилися расові, гендерні та класові відмінності – адже «визнані шедеври» американської літератури вказували шлях до самореалізації всім американцям і, відповідно, міркування «репрезентації» в сенсі «репрезентативності» не відігравали ані найменшої ролі» (D’Haen, 2011: 26). У такому повороті думки легко впізнати телеологічну складову цивілізації США, яка знаходить втілення в «американській мрії» про особистий успіх та в політичній концепції «плавильного тигля».

​

Кульмінацією ліберально-демократичного напряму в каноноборстві /канонотворенні стала монографія Ф.О.Маттіссена «Американський Ренесанс: мистецтво та способи висловлення в епоху Емерсона та Вітмена» (1941). Об’єднуючи в своєму підході пошуки національної специфіки та новокритичні естетичні пріоритети, вона визначила ядро американського літературного канону (Р.В.Емерсон, Г.Д.Торо, Н.Готорн, Г.Мелвілл, У.Вітмен, певною мірою Е.А.По та Е.Дікінсон) на кілька десятиліть вперед. За оцінкою С.Берковича, який далеко не в усьому погоджується з Маттіссеном, книга цього останнього «змінила підхід до вивчення історії, дала нам новий канон класичних текстів; вона також дала поштовх розвиткові американістики (American Studies) в США та за кордоном» (Bercovitch, The Problem of Ideology in American Literary History, 1986: 635).

​

В інтерпретації Маттіссена середина XIX ст. постає як доба «першої зрілості» національної літератури (Matthiessen: VII). Сформулювавши предмет аналізу як «концепції, яких дотримувалися п’ятеро наших найбільш значущих письменників, щодо функцій та природи літератури, а також ступінь їхнього втілення в художній практиці» (Matthiessen: VII), Маттіссен в результаті скрупульозного дослідження доходить висновку щодо формування в їхній творчості «суто американського модусу та теорії [художнього] висловлення». (Matthiessen: XV). Її ідеологічним стрижнем він проголошує відданість демократії. «Вони відчували, що їхнє покоління має реалізувати потенціал, визволений революцією, створити культуру, сумірну з політичними можливостями Америки […]. Головний зміст їхніх досягнень – це література для нашої демократії» (Matthiessen: XV). Якщо підчас створення книги, коли ще була жива пам’ять про «ліві» 1930-і рр., «демократизм» трактувався як набуття індивідуумом зв’язку з соціальним цілим через самореалізацію, то в свідомості радикалів останньої третини століття це поняття почало асоціюватися з неприйнятною для них ідеєю американської винятковості. Не дивно, що маттіссенівська картина розвитку національної художньої думки перетворилася в контексті перегляду канону на улюблену мішень критичних нападів. На думку сучасних радикалів, Маттіссен видобув із творів класиків естетичне виправдання риторики національного індивідуалізму саме в той момент, коли в галузі політики вона почала втрачати виправдання «божественним промислом».

​

Ці процеси посилюються в 1960-і рр. – відомі соціополітичні та культурно-психологічні зрушення призводять до ерозії єдиного національного ідеалу, що тягне за собою чергову (й найбільш кардинальну на цей момент) ревізію канону. Відчуття американської богообраності втрачає під собою ґрунт. Мірою того, як телеологічне обґрунтування «американської мрії» йде в минуле, свої права на її частку заявляють виключені зі сфери її впливу спільноти населення країни, які кількісно зростають. Закономірно, що серйозна криза ідеології демократичного індивідуалізму веде за собою руйнування попереднього канону, просякнутого її духом. Витіснені на узбіччя суспільства соціально-етнічні групи звинувачують класичний канон у тому, що він обстоює інтереси «білих англосаксів-протестантів», і починається згаданий на початку «хрестовий похід» проти нього.

​

Безсумнівно, у формулюванні нових підходів до національної культури /літератури відіграли значну роль й найновіші на той час філософсько-культурологічні течії, пов’язані з постмодернізмом. Акцентуючи принциповий плюралізм можливих трактувань будь-якого феномену, «і-і» замість «або-або», вони сприяли теоретичному усвідомленню вичерпаності моністичної моделі Америки та її невідповідності сучасним реаліям.

​

Зазначимо, що пафос цього руху визначили поняття «реконструкції», «перегляду», «переписування» як канону, так і літературної історії країни в цілому, які зустрічаються в назвах багатьох праць 1980-1990-х рр., а його лейтмотивом стає ідея відмови від «консенсусу» на користь «диссенсусу», тобто якомога ширшої гетероглосії. В цьому немає нічого дивного – якщо розглядати літературний канон як знаряддя згуртування сучасних націй в ідейно та культурно монолітні утворення, стає зрозумілим, що поняття консенсусу як запоруки існування цих останніх не могло не втратити своєї принадності для нового покоління критиків та літературознавців, які сповідують засади постмодернізму та мультикультуралізму. Одним з найголосніших речників нової ідеології канону виступив С.Беркович, який у передмові до редагованої ним збірки «Реконструкція історії американської літератури» (1986) задекларував: «Протягом останніх двох десятиріч будь-який консенсус – лівий та правий, естетичний та політичний – обвалився, зносився або ж, принаймні, відкрився... Завданням сучасного покоління є реконструкція історії американської літератури під знаком диссенсусу» (Bercovitch, Preface, 1986: VII). Ця мета реалізується, зокрема, і в «Колумбійській історії літератури США» (1988), заснованій, за твердженням головного редактора видання Е.Елліотта, на структурних принципах різноманіття, складності та суперечливості, а також у відмові від «замкнутості, зарівно як і від консенсусу» (The Columbia Literary History of the United States, 1988: XIII).

​

Найяскравіше нові тенденції проявилися в засадах укладання антологій американської літератури (Хітівської, нових видань Нортонівської та ін.). Так, Поль Лаутер досить красномовно озвучив їх у передньому слові до Хітівської антології, новаторської або, радше, революційної в сенсі включення до неї значного корпусу авторів і текстів не з «головного потоку». Провідним принципом формування нового «канону», який відповідав би своєму часові, він проголосив не формальний аналіз окремих текстів (Lauter, 1990: XXXIX), а «вивчення різноманітних і змінних культур Америки» через «дослідження історичних контекстів» (Lauter, 1990: XXXIX). Представляючи чергове видання «Антології», опубліковане десятьма роками пізніше, головний редактор говорить про перебудову канону як про факт, що відбувся: «За ці роки більшість антологій американської літератури пішли слідом за нами в справі внесення розмаїття до поняття «американської літератури», щораз далі відходячи від думки, що культура нації може бути адекватно репрезентована творчістю восьми, дванадцяти, а навіть і сорока авторів. У більшості курсів американської літератури сьогодні широко вивчаються твори письменників, про включення яких до програм годі було й думати навіть 20 років тому. Таким чином, значною мірою т.зв. «проблему канону» вирішено…» (Lauter, 2002: XXXV). Знаменно, що звернувшись через десятиріччя до аналізу теоретичного фундаменту «Антології…», Лаутер переносить акценти з «відмінностей» на «зв’язки та взаємопроникнення культур» і розвиває більш характерний для сучасного стану культури та літератури США погляд на її феномени як «динамічно інтерактивні, хоча й різні гібриди» (Lauter, 2001: 188). На його думку, науковців дедалі більше цікавлять «невпинні діалоги культур, те, як вони вступають у взаємодію одна з одною і впливають одна на одну», і те, яким чином «ці діалоги визначили плюралістичну, складну, гетерогенну природу Америки – радше хору голосів, ніж плавильного тигля» (Lauter, 2002: XXXV).

​

Ця думка – щодо інтерактивного та гібридного характеру американської культури – може слугувати містком до розгляду сучасного стану «проблеми канону» в США, що виходить за рамки цієї статті і розглядається автором в іншому місці. Зазначимо лише, що його характеризує наполягання на перехідному статусі нинішньої доби як руху від мультикультурної до кросс- або транскультурної парадигми, позначеної міждисціплінарністю, інтермедіальністю, пористістю кордонів між літературними та культурними студіями, а також врахуванням техногенних чинників продукування та функціонування красного письменства. Всі ці процеси ще мають стати предметом комплексного вивчення американістів, з українськими включно.

​

                                                                                         СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

Апенко, Е.М. (2000) Литературная критика , История литературы США. Т.IІІ. Литература середины ХІХ в. (поздний романтизм). Москва: Наследие.

​

Коренева, М.М. (1997) Литература ХVIII в. Введение, История литературы США. Т.I. Литература колониального периода и эпохи Войны за независимость XVII-XVIII в. Москва: Наследие.

​

Михед, Т.В. (2006) Пуританська традиція і література Американського Ренесансу: 1830-1860. Київ: Знання України.

​

Bercovitch, S. (1986) The Problem of Ideology in American Literary History, New Literary History, #12.

​

Bercovitch, S. (1986) Preface, Reconstructing American Literary History, Ed. S. Bercovitch. Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press.

​

Bercovitch, S. (1993) The Rites of Assent: Transformations in the Symbolic Construction of America. N.Y. & L.: Routledge.

​

Bloom, H. (1994) The Western Canon. The Books and School of the Ages. N.Y. : San Diego, L.: Harcourt, Brace, and Co.

​

The Columbia Literary History of the United States. (1988) N.Y.: Columbia Univ. Press.

​

D’Haen, T. (2011) How Many Canons Do We Need? World Literature, National Literature, European Literature, The Canonical Debate Today: Crossing

Disciplinary and Cultural Boundaries , Ed. by L.Papadima, D. Damrosch, T. D’Haen. Amsterdam, N.Y. : Rodopi.

​

Doren, C. van. (1932) Towards a New Canon, The Nation. April 13. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://go.galegroup.com/ps/l.do?id=GALE%7CH1420025423&v=2.1&u=lincclin_iscc&it=r&p=LitRG&sw=w

​

Geiger, R. (2014) The History of American Higher Education. Princeton: Princeton Univ. Press.

​

Guillory, J. (2010) Canon, Critical Terms for Literary Study, Ed. by J.Guillory, F.Lentrichia. Chicago: Univ. of Chicago Press.

​

Lauter, P. (1990) Introduction, Heath Anthology of American Literature, Ed. Paul Lauter. Lexington, Mass.: D.C.Heath & Co.

​

Lauter, P. (2001) From Walden Pond to Jurassic Park: Activism, Culture, and American Studies. Durham & L.: Duke Univ. Press.

​

Lauter, P. (2002) Preface, Heath Anthology of American Literature, Ed. 

P. Lauter. 4th ed. Boston-N.Y.: Houghton-Mifflin.

​

Levine, L. (1996) The Opening of the American Mind: Canons, Culture, and History . Boston: Beacon Press.

​

Matthiessen, F.O. (1969) American Renaissance: Art and Expression in the Age of Emerson and Whitman. N.Y.: Oxford UP.

​

Messmer, M. (2000) Reading National American Historiography Internationally. Comparative Literature. № 52:3.

​

Wyck, Brooks van. (1918) On Creating Usable Past. The Dial. Vol LXIX. #764. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.archive.org/stream/dialjournallitcrit64chicrich#page/337/mode/1up