У статті досліджуються питання національного характеру, що розширюють уявлення про національну своєрідність психологізму творів Леся Мартовича, зумовлену як особистісно-індивідуальними якостями характеру письменника і героїв, особливостями їх світовідчуття й світосприйняття, так і суспільно-політичними умовами життя. Визначається світоглядна домінанта письменника, концепція людини й світу.

​

На основі аналізу творів вивчаються архетипи істини, добра та краси, а також землі, природи, свободи, які характерні для українського національного характеру. Підкреслюється, що головні герої Леся Мартовича є цілком самодостатніми характерами з власними поглядами на життя, життєвою філософією і переконаннями.

​

Ключові слова: національний характер, психологізм, світосприйняття, національна самосвідомість, етико-моральні цінності

 

             Формування і становлення творчого методу Леся Мартовича глибоко закорінене в народне життя. Це дає змогу предметно дослідити питання національних естетичних традицій, психології і філософії, зокрема національного характеру, що значно розширює уявлення про національну своєрідність психологізму творів митця.

​

Його герої це колоритні національні типи з такими рисами характеру, як працьовитість, сумлінність, оптимізм, сердечність, витривалість, надійність. У творах письменника знайшли вираження характерні для українського національного характеру архетипи істини, добра, краси, а також архетипи землі, природи, свободи. Сьогодні, в умовах незалежної України, постала гостра проблема розглянути особливості зображення національного характеру українців у творчості Леся Мартовича.

​

Ця проблема ще недостатньо розроблена в українських народознавчих та літературознавчих студіях, лише окремі її аспекти стали предметом уваги М. Набок стосовно українських народних дум, Л. Горболіс у дослідженні творчості Г. Квітки-Основ’яненка, В. Працьовитого «Український національний характер у драматургії Миколи Куліша», О. Лаврик щодо творчості Г. Хоткевича, В. Нарівської «Національний характер в українській прозі 50-70-х років ХХ століття». Поодинокі спроби дослідження національного характеру у творчості Леся Мартовича містяться в працях М. Зерова, О. Засенка, О. Гнідан, О. Білецького, А. Музички, Ф. Погребенника, Р. Піхманця тощо. Водночас, попри достатньо 2ри кілограмовою і розмаїтий спектр літературно-критичних рефлексій сучасного літературознавства, питання національного характеру у творчості Леся Мартовича залишаються ще на периферії наукових пошуків.

​

Мета статті – з’ясувати особливості відображення національного характеру українців у творах Леся Мартовича як одну з проблем формування національних основоположних підстав сучасного українського літературознавства.

​

Лесь Мартович – письменник високої естетичної культури, широти суспільно-політичного кругозору, він вірив у демократичну, вільну Українську державу, в якій повноправним господарем буде «порядний чоловік, той, що працює, а не злодій і розбійник» (Мартович, 1976: 23). Велич творчості новеліста полягає в тому, що він зумів поєднати національне з уселюдським, тобто любов до української людини з модерним світоглядом і засобами мистецького впливу.

​

Варто зазначити, що художнє мислення, а відтак і принципи творення національних характерів у творчості Л. Мартовича тісно пов’язані з емоційністю українського селянина, особливостями його світовідчуття й світосприйняття, а також і суспільно-політичними умовами життя. У своїх творах, завдяки заглибленню в селянську душу, письменник розкрив психологію народного духу. Він уважно й чутливо вислуховував у ній те, що було найістотнішим і найбільш вражаючим.

​

Рання творчість митця підготувала ґрунт для подальших творчих пошуків письменника в змалюванні національного характеру. Літературознавці, зокрема Ф. Погребенник, вважають, що Лесь Мартович відтворив український характер, передав національний колорит за допомогою відображення звичаїв, побуту, фольклору, пейзажних та портретних малюнків.

​

Уже в ранніх творах митець виступає насамперед як майстер соціально-побутових малюнків з життя покутського селянства, як прекрасний знавець психології людей праці. Письменник показав, що успіхи й поразки окремих людей, їхнє горе дуже часто були зумовлені обставинами політичного й економічного життя. Людина під впливом соціальних і політичних драм виявляла свій характер. Завдання письменника полягало у виокремленні типів нових людей, наблизити бажане майбутнє. Він не малював світу ідеального, але подавав його гарним і цікавим. Мартович учив «нас любити людей такими, які вони є» (Франко, 1981: 118).

​

Центральною проблемою творів письменника є проблема піднесення соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти 3ри кі-угорського поневолення, що й стало одним з основних джерел творення ним яскраво самобутніх національних характерів, а для літературознавців – ключем формування принципів національних основоположних підстав дослідження його життя і творчості. Мартович – один з кращих у нашій літературі знавців побуту й психології трудівника-селянина. У його творчості охоплено широку західноукраїнську етнографічну територію. Якщо в ранніх оповіданнях, зокрема в «Мужицькій смерті», йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття, то в пізніших творах, особливо ж у повісті «Забобон», письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львівської області), де він довгі роки жив і працював (Погребенник, 1971: 9).

​

У ставленні до села письменник, як і його побратими Василь Стефаник і Марко Черемшина, був безкомпромісним: всім серцем люблячи тих, хто «ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови» (Франко, 1981: 118), піднімаючи на їх захист своє полум’яне слово, Мартович нещадно висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Як зазначає Погребенник: «Він намагався збудити в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального й духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину» (Погребенник, 1971: 100). Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія («Мужицька смерть», «Хитрий Панько», «Смертельна справа», «Війт», «Забобон» ).

​

У збірці «Нечитальник» Мартович виступає насамперед як прекрасний знавець психології людей праці та їх характерів, як майстер соціально-побутових малюнків з життя покутського селянства. Твори, що ввійшли до цієї збірки, дуже близькі щодо тематики, і щодо використання художніх засобів, але водночас вони відрізняються характером гумору, дошкульністю іронії, сатири. Поряд з об’єктивно-розповідною манерою письма все виразніше відчувається нахил письменника до експресивної діалогічної мови, до драматичного жанру. Наприклад, оповідання «За 4ри кіл», «За межу», «Ось поси моє!», «Зле діло», що висвітлюють різні сторони народного життя, розширюють тематику ранніх творів письменника.

​

У центрі конфліктів оповідань поставлено нові соціально-моральні колізії, продиктовані часом, а також ті «вічні» проблеми, які стосуються самого сенсу людського буття, стосунків людини із суспільством.

​

У цьому плані цікаво проаналізувати оповідання «За межу». Основну увагу письменник зосереджує на розкритті конфлікту між Йванихою й Грицем, які за межу посварилися й побилися. Гриць бив Йваниху «по голові, по руках, по ногах, де засяг»; вона ж подала на нього в суд за «образу гонору». Але суд нічим їй не допоміг, бо свідок Йванихи, як виявилося, не бачив самосуду Гриця. Так, не знайшовши свого права, Йваниха пішла додому з нічим, а Гриць вийшов з води сухим, набравшись трохи страху.

​

В основі цього конфлікту – боротьба за смужку землі, за межу. Йваниха вважає, що межа, на яку зазіхнув Гриць, її. Проти цього рішуче заперечує Гриць, доводячи своє право на межу. Економічне зубожіння й розорення галицького села вело до великих і малих драм соціального й побутового характеру, до посилення егоїстичних власницьких настроїв серед відсталої частини народних мас. «Давно було широко: ніхто за межу не дбав, а тепер тісно, дуже тісно стало», – говорить один з персонажів оповідання «За межу». Дійшло до того, що за вузеньку смужку землі – межу – один піднімає руку на іншого. «На тій межі буде колись забійство. Або, каже, він мене з світа зжене, або я його». Так Мартович підійшов до теми землі, звернувши свою увагу на ті соціально-економічні процеси, що відбувалися в галицькому селі.

​

Разом з тим, Лесь Мартович створив яскравий побутовий малюнок, вивівши три селянські типи: Йваниху, яка деякими рисами свого характеру нагадує охочих до сварок Нечуєвих героїнь з селянського середовища, хитрого Грицька, який дуже спритно викручується від кари за те, що бив свою сусідку 4ри кілограмовою сапою, і безіменного свідка – балакучого й простодушного. Його устами він висловлює думи зубоженого люду, що «тепер тісно, дуже тісно стало» жити трудівникові-хліборобові, відстоює думку про потребу консолідації між селянами, закликає шанобливо ставитись до чужої праці. «Автор свідомо наголосив тут на морально-етичних моментах, подав соціальний конфлікт виразним комічним забарвленням у побутовому ракурсі» (Погребенник, 1971: 101).

​

Для філософського світогляду письменника був характерний глибинний і цілісний погляд на двояку сутність людини і світу. Людина у нього веде постійну боротьбу своїх душевних почуттів, у ній поєдналося внутрішнє і зовнішнє.

​

Досліджуючи внутрішній світ людини, проблеми особистості, письменник часто звертається до фольклору. На грунті розвитку літературних і фольклорних жанрів виник жанр сатиричної казки. Дійовими особами багатьох творів автора є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Мартович був великим майстром відтворювати в дусі народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.

​

Особливістю гумору й сатири Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Народність гумору й сатири письменника полягає насамперед у тому, що він розкрив народні погляди на ті чи ті суспільні явища, події родинного життя.

​

Дуже часто Лесь Мартович звертався до жанру казки. Як переконливо зазначає Р. Піхманець: «Казка володіє могутньою енергетикою узагальнення. У ній віддавна виділяють певні групи мотивів чи «мікротем», які в кожному конкретному випадку так чи так варіюють, накладаються, своєрідно поєднуються і творять насичену текстуру монолітно-художнього комплексу. Незалежно, як будемо називати її найменші одиниці, вони скеровані на формування «спільноти», певних інваріантів і типологічних формул» (Пыхманець, 2012: 497). Наприклад, у казці-оповіданні «Іван Рило» Леся Мартовича висміяно несвідомих селян, які продавалися панам, прислужували їм, зраджуючи інтереси свого народу. Ідейним спрямуванням на викриття підступності, запроданства й зради народних інтересів і художніми сатиричними засобами казка «Іван Рило» Мартовича близька до сатиричної казки Івана Франка «Свиня» (1890). Головний персонаж Мартовичевого твору перевертень Іван Рило, що може перекидатися в будь-яку тварину, мав ще надприродну здатність «в людей ускакувати», заражаючи «низькими» інстинктами їхню психіку. «Отак стоїть який чоловік, а коло нього Іван Рило. Нараз Іван скочить, і лишається тільки сам чоловік, а Івана Рила вже коло нього нема, бо, бачите, вскочив у нього. Поверхи то тім чоловікові не пізнати: який був, такий і є, але говоріть до нього слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нім сидить, бо зараз зробить із нього або свиню, або зайця, або іншу яку скотину» (Мартович, 1976: 48). Коло заражених психологією перевертня збільшується на очах, внаслідок чого формується особливий соціо- і психотип.

​

У жанрі сатиричної прози, написане оповідання-казка для дорослих «Стрибожий дарунок», в якій Лесь Мартович виявив себе як «надзвичайно пильний спостерігач галицького народу» (Франко, 1981). Захоплення письменника казковою формою було викликане його давнім, прищепленим ще в дитинстві, інтересом до усної поезії як важливого джерела пізнання народного життя. Звернення автора до жанру літературної казки було обумовлено цілим рядом обставин і насамперед змістом концепції особистості, що сформувалася в результаті життєвого досвіду і освоєння культурних і літературних традицій, в яких важливе місце займає міфологічне начало.

​

Отже, змальовуючи своїх героїв, письменник зумів заглибитись в їхній внутрішній світ, і це допомогло в розкритті особливостей українського національного характеру. Письменник відтворив український характер, передав національний колорит за допомогою відображення звичаїв, побуту, фольклору, пейзажних та портретних малюнків. У творах митця знайшли вираження характерні для українського національного характеру архетипи істини, добра та краси, а також архетипи землі, природи, свободи. Його герої це колоритні національні типи, з такими рисами характеру, як емоційність, працьовитість, сердечність, сумлінність, надійність, скромність.

​

Проблема, поставлена в статті, без сумніву, актуальна, а значить, і перспективна. Тому вона потребує подальшого її дослідження із залученням ширшого теоретичного матеріалу.

 

                                                                                             СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

Горак, Р. (1990). Лесь Мартович. Київ: Молодь.

​

Денисюк, І. О. (1981). Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. Київ: Вища шк.

​

Зеров, М. (1990). Твори. Т.2.

​

Зеров, М. (2003). Українське письменство. Київ: Видавницво Соломії Павличко «Основи». 

​

Мартович, Л. (1976). Вибрані твори. Ужгород: Карпати.

​

Піхманець, Р. В. (2012). Із покутської книги бутя. Засади творчого мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича. Київ: Темпора.

​

Погребенник, Ф. (1971). Лесь Мартович. Життя і творчість. Київ: Дніпро.

​

Франко, І. Я. (1981). Зібрання творів. Т. 31. Київ.