Статтю присвячено дослідженню наративних особливостей художньо-біографічної прози. Художня біографія є одним із структурно-тематичних різновидів документальної літератури. Вона представлена кількома підвидами, що різняться між собою основним предметом зображення, повнотою охоплення життєвого шляху видатної особистості, ступенем зверненості до творчої спадщини головного героя, домінуючим аспектом, правдивістю відтворення образу видатної особистості.

​

Художньо-біографічний текст є системою, що складається з основного тексту й перітексту. Перітекст є вторинним по відношенню до основного тексту, він виконує допоміжну функцію у сприйнятті та інтерпретації основного тексту. Перітекст складається з трьох основних частин: передтекстової (ім’я (псевдонім) автора, заголовок, підзаголовок, присвята, епіграф до усього твору, передмова), поміжтекстової (епіграфи до частин, книг, розділів; внутрішньотекстові й підрядкові примітки; внутрішні заголовки) та післятекстової (післятекстові примітки, епілог, післямова, позначення дати й місця написання твору, коментарі, додатки, зміст).

​

Основний текст художньої біографії конструюється за усталеними схемами. Різні типи художньо-біографічного письма мають при цьому свої наративні та структурні особливості. Серед провідних типів виокремлюються змістовно-смислові (сюжетно-подієві, асоціативно-психологічні) та формалізовані.

​

Ключові слова: художня біографія, нарація, текст, паратекст, автор, читач.

 

Художньо-біографічна проза відома ще з часів античності, проте не втрачає вона своєї актуальності й на порозі ХХІ століття. З кожним роком з’являється все більше яскравих зразків цього виду документалістики.

​

Якщо на початку минулого століття точилася суперечка щодо домінування між романізованими й документальними біографіями, то сьогодні ми маємо широке жанрово-стильове та типологічне розмаїття художньо-біографічної прози.

​

Усе частіше автори починають відходити від загальноприйнятих норм і канонів побудови художньо-біографічного твору, основними серед яких є правдивість зображення образу видатної особи, високохудожність оповіді, опора на справжні документи та факти, безпристрасність біографа, глибоке занурення в психологію головного героя й таке інше; та звертати свою увагу на альтернативні й фіктивні життєписи, в яких органічно переплелися правда та вимисел.

​

Все активніше йде гра формою художнього життєпису, який може поставати не лише у вигляді логічно-послідовного тексту з дотриманням чіткої хронології подій, а й у вигляді мозаїчного набору текстових блоків, що взаємодоповнюють та взаємоуточнюють один одного. Типовим для художніх біографій останніх років стає переплетення життєпису реальної історичної особи з життям вигаданих персонажів. При цьому справжній або альтернативний життєпис реальної особи стає ключем до розуміння мотивації дій та вчинків вигаданих персонажів.

​

Поява різнопланових художніх життєписів (канонічних і неканонічних), своєю чергою, не може не привертати увагу численних дослідників цього виду документалістики. Дивись з цього приводу (Галич, 2013; Галич, 2015; Карачова, 2016; Черкашина, 2009; Шевердіна, 2014; Boyer-Weinmann, 2005; Cline, and Angier, 2010; Life Writing, 2007 та ін.).

​

Існує кілька типів художньо-біографічної прози, що різняться між собою:

основним предметом зображення (як-от «традиційні, або сюжетно-подієві» (Галич, 1984: 10), в яких «роль авторського домислу мінімальна, а головний упор робиться на художній аналіз документально засвідчених подій життя та вчинків героя» (Галич, 1984: 10); й «асоціативно-психологічні» (Галич, 1984: 10), в яких «домінує художнє дослідження психології, внутрішнього світу героя» (Галич, 1984: 11);

​

повнотою охоплення життєвого шляху видатної особистості (ідеться про повні, або комплексні життєписи, які всебічно докладно відтворюють увесь життєвий та творчий шлях головного героя від народження до смерті; і часткові біографії, що звертаються лише до певного, зазвичай найяскравішого, етапу життєдіяльності видатної особистості);

​

ступенем зверненості до творчої спадщини головного героя (наприклад, англосаксонські, «в яких багато цитуються та перефразуються тексти письменника» (Биографии и контбиографии, 2000: 278); і фактографічні, «які не торкаються прямо творчості письменника» (Биографии и контбиографии, 2000: 278) життєписи);

​

домінуючим аспектом (у даному випадку, ми виокремлюємо змістовно-смислові, в яких основну увагу зосереджено на інформативній насиченості твору новими або маловідомими фактами життєдіяльності головного героя художньої біографії; і формалізовані художні біографії, в яких основний акцент робиться на динамізмі форми та незвичність конструювання текстової площини);

​

правдивістю відтворення образу видатної особи (зокрема канонічні, або реальні, життєписи, що не виходять за межі загальноприйнятого трактування даного образу та побудовані за критерієм істинності зображення з опорою на справжні біографічні документи й факти; і неканонічні, або альтернативні, в яких автор з певних причин відображає нетрадиційну, часом суперечливу, точку зору на зображену особистість, відходячи від критерію правдивості змалювання образу конкретно-історичної особи) тощо.

​

Художньо-біографічний текст постає системою, що складається з перітексту й основного тексту.

​

Перітекст, своєю чергою, складається з трьох частин: передтекстового (що включає в себе ім’я (псевдонім) автора, заголовок, підзаголовок, присвяту, епіграф до усього твору, передмову), поміжтекстового (що складають епіграфи до частин, книг, розділів; внутрітекстові й підрядкові примітки; внутрішні заголовки) та післятекстового (що об’єднує післятекстові примітки, епілог, післямову, позначення дати й місця написання твору, коментарі, додатки, зміст тощо) комплексів.

​

Перітекст виступає вторинним по відношенню до основного тексту та виконує допоміжну роль у сприйнятті й інтерпретації основного тексту, виявляючи при цьому високий ступінь авторської присутності.

​

Ім’я (псевдонім) автора встановлює наративний контакт з читачем, зацікавлює його, формує читацький горизонт очікування. Обов’язковою наративною умовою є те, що ім’я автора нетотожне імені головного персонажа. Воно може виступати гарантом подальшої оповіді, особливо якщо йдеться про імена відомих літераторів, які створили низку художньо-біографічних творів, виробивши власний стиль написання художніх життєписів; про імена відомих письменників, які створили лише одне художньо-біографічне полотно, що не виходить за межі їхнього індивідуального творчого стилю; про імена відомих перекладачів, журналістів, вчених та ін., які з певних причин створили один художньо-біографічний твір. Тим самим, ім’я (псевдонім) автора прогнозує майбутній стиль оповіді та виступає гарантом її якості.

​

Заголовок постає візитною карткою художньо-біографічного твору й відповідає за встановлення наративного контакту між автором і читачем. Характерним є те, що більшість заголовків прямо чи опосередковано вказують на біографічне спрямування подальшої оповіді (зокрема завдяки зазначенню в назві імені головного героя художнього життєпису чи певного лейтмотиву, що викликає стійкі асоціації з його особою; вживанню лексем на позначення біологічного часу існування людини; використанню цитат з творчості героя й таке інше). А отже, на рівні заголовку формується читацький «горизонт очікування». У випадку з важкими для дешифрування описовими заголовками на допомогу читачеві приходить підзаголовок, який виступає допоміжним засобом розкриття авторських інтенцій.

​

Звертаючись до підзаголовку, читач має змогу конкретизувати або дешифрувати головний заголовок, дізнатися про жанрово-стильові особливості твору, отримати додаткову інформацію щодо головного героя художнього життєпису (як-от його ім’я, професію, сферу творчої діяльності й таке інше).

​

На рівні передмови відбувається укладання наративного контракту читання між автором та читачем. При цьому читачеві гарантується правдивість і високохудожність подальшої оповіді, розкриваються таємниці авторського тексту, формується читацький горизонт очікування. Характерним є попереднє ознайомлення з постаттю головного героя (у випадку з авторськими передмовами) та автором художнього життєпису (у передмовах від імені інших осіб), обґрунтування вибору даного героя, пояснення джерельної бази й історії написання біографії, роз’яснення творчої манери художнього біографа (у передмовах від імені інших осіб) тощо.

​

Система внутрішніх заголовків, що є факультативним компонентом, деталізує загальний заголовок та допомагає структурувати оповідь. Здебільшого читач має справу з двома типами внутрішніх заголовків: прозорими (щодо подальшого змісту твору) внутрішніми заголовками, які складаються в систему за одним принципом (як-от: за принципом рубрикації, періодизації й таке інше) чи є змішаного типу; та образно-поетичними внутрішніми заголовками, що не містять прямих вказівок на біографічне спрямування твору.

​

Примітки допомагають конкретизувати зміст основного тексту. Зазвичай читач має справу з трьома типами приміток, кожний з яких має своє функціональне призначення. Ідеться про нейтральні, з позиції авторського впливу на читача, примітки (перекладні, лінгвокраїнознавчі, етнографічні, історичні, біографічні, бібліографічні тощо), метою яких є переклад й уточнення вживання іноземних слів, словосполучень, ідеоматичних виразів, конкретизація згаданих у тексті етнографічних чи історичних реалій, надання інформації про осіб, імена яких використані в тексті, про джерела твору; метанаративні примітки, основним призначенням яких є розширене коментування подій за рахунок уведення коментарів інших інтерпретаторів; та акцентні авторські примітки, основним призначенням яких є вплив на читацьке сприйняття твору через прямі звернення автора до читача.

​

Додатки виконують конкретизуючу функцію й допомагають якнайповніше відтворити життєпис видатної особистості, узагальнити основні біографічні факти, згадані у творі, надати інформацію про стан розробки теми іншими дослідниками.

​

Тим самим, на рівні перітексту титульний автор готує читача до сприйняття основного тексту художньої біографії, скеровує його лабіринтами біографічної оповіді, допомагає зрозуміти основний текст художнього життєпису, формує правильне (на думку автора) трактування образу головного героя.

​

Основний текст художньої біографії зазвичай будується за усталеною схемою. При цьому кожний з типів художньо-біографічного письма має свої наративні та структурні особливості.

​

Так, для змістовно-смислових художніх біографій основним є орієнтація на інформативно-повчальне спрямування твору. Це комплексні біографії, які всебічно висвітлюють життя й діяльність видатної особистості на тлі сучасної їй епохи та орієнтуються на змістовно-смислову частину твору. Автори даного напрямку біографіки створюють вичерпні життєписи інформативного спрямування, не забуваючи й про морально-етичне чи естетичне виховання читачів. При цьому здебільшого автор відходить на задній план і займає позицію «офіційного писаря» (Современное зарубежное литературоведение, 1999: 156) та історіографа, що залишає за собою роль незримого копіткого дослідника й гарного психолога, який збирає матеріал щодо головного героя, ґрунтовно його аналізує, відвідує місця, які так чи інакше пов’язані з життям та діяльністю героя, зустрічається з людьми, які особисто з ним знайомі (якщо йдеться про життєпис сучасника) й надає правдиву, достовірну, документально підтверджену інформацію читачеві.

​

У сюжетно-подієвих змістовно-смислових художніх біографіях (прикладами яких є «Еміль Золя» А. Труайя, «Прометей, або Життя Бальзака», «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго» А. Моруа, «Байрон» Ф. Гросскурт, «Оскар Уайльд, або Правда масок» Ж. де Ланглада, «Вольтер» В. Коптілова та ін.) провідна роль відводиться постаті головного героя, його приватному, творчому, суспільному життю, яке постає репрезентатором своєї доби, з її настроями, віяннями й проблемами. Здебільшого оповідь доручається вести всезнаючому наратору з необмеженою перспективою бачення у формі третьої особи однини, що не протиставляється авторові твору та виступає основною оповідною інстанцією.

​

Автор і читач на текстовому рівні можуть бути виражені не лише імпліцитно, а й експліцитно. Автор може бути дистанційованим та не впливати прямо на читацьке сприйняття твору. Однак більш типовим є пряме авторське втручання в хід біографічної оповіді (коли автор постає в якості авторитетного дослідника, свідка описуваних подій чи безпосередньо дійової особи) щоб допомогти читачеві розібратися в лабіринтах оповіді, прямо виразити авторську позицію чи ознайомити з суто авторськими здобутками, розповісти про особисте враження від героя-сучасника автора чи розказати про авторську подорож слідами героя з метою пошуку нових або малодосліджених фактів його біографії. В останніх двох випадках, автор може виражатися експліцитно.

​

Читач при цьому постає в якості стороннього спостерігача, старанного учня, що цілком довіряє авторові, чи в ролі співучасника авторської оповіді. Він може бути або дистанційованим від автора та романного світу, або максимально до них наближеним завдяки зміні текстової стратегії й переходу на один смисловий рівень з автором, оповідачем чи персонажами. Це стає можливим завдяки використанню особового займенника МИ в значенні «Я-оповідач + ТИ-автор + ТИ-читач», використанню дієслів у формі першої особи множини, застосуванню явища металепсису, вживанню слів-маркерів контактоутворення та контактопідтримки й т.ін. При цьому основним є засвоєння змістовно-смислової частини твору, що цілковито відповідає вимогам правдивості відображення життєпису видатної постаті минулого чи сучасності.

​

В асоціативно-психологічних змістовно-смислових біографіях (наприклад, «Саксаул у пісках» Р. Іваничука, «Довга дорога вночі» М. Красуцького, «Дійство у п’ятому вимірі» Б. Певного, «Скарбами землі зігрітий» В. Губарця й І. Падалки, «Сторонець» Р. Андріяшика та ін.) для кращого розуміння психології героя автор уводить його до частково вигаданого романного світу, в якому видатна особистість постає на тлі сучасної їй епохи в реальному історичному, суспільному та культурному оточенні.

​

Для цього наративного типу характерним є белетризація життєвого шляху головного героя, самоусунення автора на текстовому рівні, дистанційованість наратора від фабульного простору твору, розкриття внутрішнього світу героя через образ наратора, що є носієм авторських інтенцій, і через складну систему взаємовідносин з навколишнім світом, опосередкований вплив на читача через вибір видатної постаті, що має бути зразком для наслідування, та через загальну ідеологічну й стилістично-емоційну тональність твору.

​

Окремим різновидом є асоціативно-психологічні художні життєписи, в яких у таємницях власної душі намагається розібратися сам герой біографічного твору (наприклад, «Сповідь на вершині» І. Муратова, «Я, Богдан» П. Загребельного, «Суд» Г. Штоня). Герой, протиставлений авторові за соціальними характеристиками, виступає одночасно об’єктом і суб’єктом оповіді. І саме крізь призму його свідомості відтворюються події, описані у творі.

​

У формалізованих художніх життєписах (наприклад, «Поет з берегів Рейна. Життя й страждання Генріха Гейне» Л. Копелева, «Габріель Гарсія Маркес. Шлях до слави» Ю. Папорова, «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича, «Клуб Дюма, або Тінь Рішельє» А. Переса-Реверте, «Код да Вінчі» Д. Брауна, «Траекторія краба» Г. Грасса, «Баудоліно» У. Еко та ін.) основний акцент робиться на динаміці форми. Читач визнається за рівного й стає рівноправним учасником авторської гри не тільки з власним текстом (-ми), а й з текстами інших авторів. Автор може звертатися до гри лише з формою (стикаючи в одному творі асоціативно-психологічні та сюжетно-подієві життєписи, що взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного), проте найчастіше – до гри не лише з формою, а й із змістом художньо-біографічного твору.

​

У другому випадку, життєпис реально існуючої видатної особистості стає ключем до розуміння основних сюжетних ходів вигаданого романного світу й може бути вторинним по відношенню до фіктивної біографії вигаданого або легендарного персонажа, що знаходиться на першому плані художньої оповіді.

​

Здебільшого йде комбінаторна гра автора не тільки з читачем художньо-біографічного твору, а й з власним текстом (-ми), і текстами інших авторів. Автор створює альтернативний або фіктивний життєпис видатної постаті минулого, розташований сторінками твору у вигляді розрізнених біографем або децентрованих смислових блоків; відтворює множинність інтерпретації образу видатної особистості; органічно переплітає правду та вимисел; стикає на одному текстовому просторі два й більше текстів: вигаданий романний світ і справжній або альтернативний життєпис реальної історичної особи, основний текст твору та mise en abyme, «свій» текст (-ти) і тексти інших авторів.

​

Читачеві при цьому пропонується залучитися до авторської гри зі збиранням біографічної мозаїки в єдине органічне ціле; відділенням правди від вимислу в альтернативних та фіктивних біографіях шляхом проведення власного біографічного розслідування; дослідженням співприсутності двох і більше текстів в одному й тому ж просторі (ідеться про метатекстуальні та гіпертекстуальні ігри); відшукуванням уривків текстів інших авторів і з’ясовуванням їх ролі в даному тексті (інтертекстуальні ігри).

​

Таким чином, художньо-біографічна проза, що реалізується в численних жанрових та типологічних формах, виявляє високий ступінь активності автора й читача на текстовому рівні. На рівні перітексту йде встановлення наративного контакту, формується читацький горизонт очікування, укладається наративний контракт читання. У межах основного тексту активно застосовуються засоби контактоутримання (як-от: використання займенників і дієслів у формі першої особи множини, застосування явища металепсису й таке інше). Тим самим, реалізується комунікативне спрямування художньо-біографічної прози.

 

                                                                                       СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

«Биографии и контрбиографии» (2000). Иностранная литература, № 4, сс.274–279.

​

Галич, А. А. (1984). Современная художественная документально-биографическая проза (Проблемы развития жанров). Канд. наук, АН УССР Ин-т л-ры им. Т. Г. Шевченко.

​

Галич, О. (2015). Глобалізація і квазідокументальна література. Рівне: ЛНУ імені Тараса Шевченка; видавець О. Зень.

​

Галич, О. А. (2013). Fiction i non fiction у літературі: проблеми теорії та історії. Луганськ: СПД Рєзніков В. С.

​

Карачова, Д. В. (2016). Вікторіанська біографія та її модифікація в ХХ столітті. Канд. наук, ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка».

​

Черкашина, Т. Ю. (2009). Наративні виміри художньо-біографічної прози. Луганськ: СПД Рєзніков В. С.

​

Шевердіна, А. П. (2014). Жанрові модифікації художньої біографії (на матеріалі української прози кінця ХХ – початку ХХІ століття). Канд. наук, ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка».

​

Современное зарубежное литературоведение. Страны Западной Европы и США. Концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник (1999), 2-е изд., испр. и доп. М.: Интрада – ИНИОН.

​

Boyer-Weinmann, M. (2005). La relation biographique: enjeux. Seyssel: Champ Vallon.

​

Cline, S. and Angier, C. (2010). The Arvon Book of Life Writing: Writing Biography, Autobiography and Memoir. London: A&C Black.

​

Life Writing: Autobiography, Biography and Travel Writing in Contemporary Literature: Proceedings of a Symposium Held by the Department of American Culture and Literature Haliç University, Istambul, 19 – 21 April 2006 (2007). Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2007.