Через фонетичну гру «haunt» і «ontologie» у рідній французькій Дерріда демонструє, що хонтологія – це «онтологія», яку «переслідує» есхатологія і телеологія. У збірці оповідань сучасної шотландської письменниці внутрішнє відкладання себе як Іншого, внутрішнє розрізнення, що приводить до запитальності «Я», яке залишається таємницею ні для кого, сутнісно мало чим відрізняється від відкладання Іншого у собі. Воно реалізується через різноманітні хонтологічні форми оприявнення неприсутнього: нанесення позначок-«графо» на тіло, в текстуру спогаду, на папір. Хонтологічне значення латинського слова differre у обидвох (опросторовленому та темпоралізованому) своїх значеннях є семантичною домінантою збірки «Indelible Acts», що художньо репрезентує природу насильства «Я» над собою у безкінечно розрізненому «тепер».

​

Ключові слова: диферанс, присутність, відсутність, оприявнення, відкладання, Інший.

 

   «Яким чином хтось інший може зазирнути всередину мене, в мою найпотаємнішу сутність, якщо навіть мені не вдається цього зробити, якщо навіть я не можу зазирнути туди сам? І якщо я сам не можу побачити іншого в собі? І якщо моя найпотаємніша сутність, та сама, яка може відкритися тільки іншому, абсолютно іншому, Богові, якщо завгодно, є таємницею, над якою я ніколи не зможу розмірковувати, таємницею, яку ніколи не буду знати, проживати або володіти нею як своєю власною, тоді який сенс говорити, що це моя таємниця, або, висловлюючись більш широко, що ця таємниця належить комусь, що вона співвідноситься виключно з, або належить комусь одному чи іншому, хто залишається будь-ким. Можливо, саме в цьому і можна віднайти таємницю потаємного: вона полягає не в тому, щоб її знати, і вона існує ні для кого. Таємниця ніколи не належить, не можна сказати, що вона одомашнена, привласнена, вкорінена. Питання про власну сутність «хто я?» не у значенні, ким я є, а у значенні, що це за «я», що може сказати «хто?». Чим є «я», і що стається з відповідальністю в той час, як ідентичність «я» тремтить у таємниці?» (Derrida, 2008).

​

Здається, що ця цитата з роботи «Дарувати смерть» Жака Дерріда могла би бути вичерпним синопсисом до творчості сучасної шотландської письменниці А.Л. Кеннеді, і, зокрема, до її збірки оповідань «Indelible Acts» (Незгладимі вчинки) 2002 року. Персонажі усіх 12 оповідань збірки – це люди, як пише Алі Сміт, «у різних станах екзістенційного відчаю» (Smith, 2002). Цей відчай спровокований тим, що Дерріда називає бажанням «зрештою навчитися жити» (Derrida, 2006). «Життя», за твердженням філософа, – це не те, чого можна навчитися у себе і у свого власного життя. Це те, чого можна навчитися від Іншого і від смерті. «У будь-якому випадку, від Іншого на межі життя (внутрішній чи зовнішній). Це гетеродидактика між життям і смертю» (Derrida, 2006: XVII). Те, що лежить між мною та Іншим, між життям та смертю може проявлятися тільки у формі привида, може говорити тільки «з» якимось або «про» якогось привида [s’entretenir de quelqe fantôme] (Derrida, 2006: XVII). Дерріда визначає привида, як щось, що «не є ні субстанцією, ні сутністю, ні екзистенцією, ні, в жодному разі, присутнстю» («which is nether substance, nor essence, nor existence, is never present as such») (Derrida, 2006: XVII). Через фонетичну гру «haunt» і «ontologie» у рідній французькій Дерріда демонструє, що хонтологія – це «онтологія», яку «переслідує» есхатологія і телеологія, оскільки контекст існування суб’єкта, свідомості, Буття – це контекст постійного, але неповторного неспівпадіння з самим собою в індивідуальному та колективному часі (out of joint). «Я», що запитує про самого себе, завжди «переслідує» «не-Я», інший, інакший, що пригнічується, відкладається, заперечується і сприймається, як щось не-присутнє, яке, тим не менш, знаходить форми (часто спектрального/привидного) оприявнення, і маркує «Я». «Я» є «не-Я» – це переконливо доводить Дерріда у статті «Диферанс», коли інтерпретує теорію психологічного детуру Фройда: «The one is only the other deferred, the one differing from the other. The one is the other in differance, the one is the differance from the other. Every apparently rigorous and irreducible opposition… is thus said to be, at one time or another, a «theoretical fiction» (Derrida, 2004: 291). Відповідно, відкладання Іншого, так само як і оприявнення неприсутнього, є необхідною умовою самоідентифікації. І коли «Я» визнає цю хонтологічну (привидну) природу Іншого в конструюванні себе та бере відповідальність за своє розрізнення, тоді, на думку французького філософа, можливе встановлення індивідуальної та історичної справедливості « No justice…seems possible or thinkable without the principle of some responsibility, beyond all living present, within that which disjoins the living present, before the ghosts of those who are not yet born or who are already dead… Without this non-contemporaneity with itself of the living present, without that which secretly unhinges it, without the responsibility and this respect for justice concerning those who are not there, of those who are no longer or who are not yet present and living, what sense would there be to ask the question «where?» «where tomorrow?» «whither?»» (Derrida, 2006: XVIII).

​

Відкладання Іншого у збірці оповідань А. Л. Кеннеді має різноманітні форми, проте завжди пов’язане з травматизмом внутрішнього розрізенння, з таємницею найпотаємнішої суті «Я», яка, як хотілося б цьому «Я» з відкладеним Іншим, має існувати для когось конкретного, проте «існує ні для кого».

​

Так, в оповіданні з однойменною назвою «Indelible Acts» головна героїня розмірковує над тим, як вони зі своїм коханцем Лорі, в короткі ночі їх зустрічей, ховаючись від коханцевої дружини, намагаються залишити одне одному на пам’ять, вкарбувати «незгладимими вчинками» сексуального харктеру в тіла одне одного позначку. Одночасне нанесення позначки на тіло й у текстуру пам’яті приймає на себе функції сигніфікації. Позначка, як результат «незгладимого вчинку», заміняє своєю присутністю Іншого, стає присутністю відсутності, стає знаком відкладеного Іншого: «I’m more used to the short nights when we are trying to impress. They were when I pushed for something to stay with me while he did not, for marks, for brands in the memory, indelible acts» (Kennedy, 2002: 115). Цей відкладений у часі (deferred) значущий Інший, за переконанням героїні, має, зрештою, пертворитися для неї на будь-кого іншого («He could have been anybody» (Kennedy, 2002: 113), оскільки Лорі розлучатися з дружиною не збирається – і це робить їй боляче. Вона подумки приміряє слова, пестощі рук, інтимні побажання Лорі на будь-кого іншого, таким чинном реконтекстуалізуючі всі позначки, що наносяться на тіло (Royle, 2003: 68). Вони мають перестати позначати відкладання саме Лорі і повинні почати означати відсутність кого-небудь іншого: «I do hope that, eventually, this could be true: that Laurie could come to be anyone, the next one, someone new» (Kennedy, 2002: 116). Кульмінацією внутрішнього розрізнення, переважання «не-Я» над «Я» персонажа стає момент, коли вона усвідомлює, що біль від присутності Лорі перевершує біль від його відсутності, позначка «незгладимого вчинку» стає окремою присутністю, смисловою сутністю, в той час, як її причина стає лише привидом, лише оприявненим через цю позначку відсутнім. Важливим видається і той факт, що саме у той момент, коли позначка стає важливіше від того, хто її наносить, коли позначка «переживає» свого відправника, як мусить статися з будь-яким «графо», тілесне письмо накладається на орфографічне, і, відповідно, оприявнюється остаточний Інший цієї ситуації – дружина Лорі. Виявляється, що героїня прописує все, що відбувається між нею і Лорі, у листах для його дружини, які вона ніколи не відправляє. Героїня, зрештою, через Лорі, його відсутність та його позначки, стає саме відкладеною дружиною Лорі, і, щоб перестати нею бути, вона має знайти когось іншого, а відтак, відновити індивідуальну справедливість, у першу чергу, до самої себе: «But I find, more and more, that I write out what happened, what happens, in letters I never post – letters to a wife a don’t know. Although we must have a few things in common, that’s what I’d suppose. We must both look at him, walking in sunlight, and find him beautiful» (Kennedy, 2002: 117).

​

Відкладання дружини в собі, прагнення розрізнення із собою одруженим спостерігається і в оповіданні, яке відкриває збірку, – «Spared». Оповідання починається реченням «Things could go wrong with one letter, he knew that now» (Kennedy, 2002: 3). «Now» позначає момент розрізнення – відкладання Іншого в собі. У цьому «тепер» одночасно співіснують «Я» головного персонажа Грега, який знає, що може статися через одну літеру, і Грега, який ще не знає про це. Той Грег, який ще не знає, про це, в теперішній момент зробить вчинок, і звичайно, що це буде незгладимий вчинок, який призведе в майбутньому до конструювання Грега, який знатиме. Це одночасне співіснування теперішнього, минулого і майбутнього не у модальності, а у формі розрізненого теперішнього і є основною формою хонтології. Уже в пешому реченні першого оповідання стає очевидною хонтологічна природа «Незгладимих вчинків». Розрізнення починається з однієї літери, з позначки, з «графо». А одна літера/позначка може стати «мовчазним секретом, таємницею, надгробком і вісником смерті», стверджує Дерріда (Derrida, 2004: 280). Ледь помітне вагання, притиск на «м» у фразі, яку Грег говорить, коли вперше зустрічається зі своєю майбутньою коханкою у черзі до магазину сирів, має слугувати маркером його статусу: він одружений: «He found it so terribly, pleasantly effortless to say, ‘Actually, I moved here ten years ago.’ There had only been a little thickness about the m, a tiny falter that might have suggested a stammer, or a moment’s pause to let him total up those years. Nobody listening, surely, would have guessed his intended sentence had been, ‘Actually I’m married’’. In the course of one consonant everything had changed» (Kennedy, 2002: 3). У момент виникнення цієї «м-позначки» відбувається процес розрізнення «Я» Грега через відкладання дружини в собі. Проте очевидним стає і той факт, що, чим більш відкладеною і неприсутньою в теперішньому є дружина, тим більше вона оприявнюється через коханку. Грег із тремтінням очікує на те, коли майбутня коханка повідомить своє ім’я, бо прагне, щоб воно не було подібним до імені дружини. Пізніше Грег уявляє собі, як його коханка могла би принести йому оральне задоволення на відміну від дружини: «... a sexual partner, a woman who would never look revolted if he asked to suck his cock, who would never clatter him with her molars in little bounces of mute revenge and then swallow what he surrendered as if it were only cruel and unusual and not a part of him» (Kennedy, 2002: 9). Кожне слово в конструюванні образу коханки марковане відштовхуванням від дружини, що може слугувати класичним прикладом до твердження Дерріда про те, що один є відкладеним у часі Іншим. Отже, бути коханкою Грега можна лише за умови оприявнення у поведінці, жестах, імені незгладимості сексуальних вчинків його відсутньої дружини. Так, спосіб відкладання дружини в собі екстраполюється на відкладання дружини у коханці. У фіналі Грег приходить до апокаліптичних видінь і безсоння через почуття сингулярної несправедливості, яку він відчуває, зрештою, в усвідомленні і відповідальності розрізнення свого «Я». Як і в оповіданні «Indelible Acts», остаточним Іншим, що відкладається, виступає саме дружина і, видається, що гарячкове очікування Грегом апокаліпсису «до півночі завтра» (Kennedy, 2002: 23) може бути проінтерпретоване, як очікування того, що опівночі завтра він або зізнається дружині у зраді, або розійдеться з нею. У будь-якому випадку, він перестане відкладати її у собі для того, щоб спробувати повернутися в час того самого «тепер», де почалося розрізнення персонажа з притиску на літері «м».

​

В оповіданні «White House at Night» індивідуальна тема адюльтеру накладається на коллективний історичний контекст злочинів проти людства. Головний персонаж оповідання Денні, так само, як і його дружина Ніам, – судово-медичні експерти криміналісти, що приїхали відпочити у Швейцарію після того, як займалися ідентифікацією жертв масових убивств десь у неназваній країні Східної Європи. Оповідання починається майже з уже озвученого Дерріда «питання про власну сутність «хто я?» не у значенні, ким я є, а у значенні, що це за «я», що може сказати «хто?»: «Danny wondered where he was: where he was. Really – which was the place in his body where he felt himself to be» (Kennedy, 2002: 139). І хоча Кеннеді виділяє курсивом слово «він», у контексті запитання про таємницю «я» цілком очевидна важливість саме топосу, місця, опросторовленості. Запитальність «Я» Денні прив’язана до слова «де». Місце, про яке постійно думає Денні, яке постійно переслідує його через запахи, доторки, речі – через привидні (хонтологічні) форми – це місце масових захоронень жертв тоталітарного режиму убивць: «They hadn’t quite shaken the pit, though. It stayed with them: with him, Dan supposed that would be more accurate. He still had the peat smell on his hands and that other, deeper scent, or the memory of it, would rise in him when he relaxed: butyric acid, methane, sometimes a faint tang like metal and what he could only think of as the taste of unreality, of situation it would never be possible to accept, even when you were in it: perhaps most especially then» (Kennedy, 2002: 140). Місце вбивства, місце смерті стає топосом оприявнення неприсутнього, Денні називає це «відновленням невідновлюваного» (Kennedy, 2002: 141). Спроби встановити особистості жертв ніяким чином не відновлюють історичну справедливість, на яку Денні сподівався раніше. Вони, в першу чергу, свідчать про тріумф катів, про їх перемогу і всесильність. Жертви – це і є часовий диферанс катів: «There were times when they’d watched him digging, he knew – the murderers. They’d look on with this odd expression, almost coquettish, almost proud… Those intended for destruction had been destroyed – what more could one want to know? What more could there be?» (Kennedy, 2002: 141. Місце, в якому розрізнення ката і жертви зберігає свою цілісність є топосом, який визначає запитальне «Я» Денні. Він усвідомлює, що ніякої таємниці історії, так само, як і таємниці «Я», не існує, і привидний рух розрізнення, що дозволяє вбивати (відкладати через нанесення позначки на тіло), чи помирати (вкарбовувати позначку у своє тіло) і є остаточною сингулярною справедливістю, де один вбиває себе через Іншого. Оприявнюються відсутні жертви через постійне повернення. Через привидну, хонтологічну структуру. Коли відкриваються місця захоронень, жертви повертаються. Вони приходять в індивідуальну історію персонажа, і в колективну історію світу вперше через повернення, як завжди відбувається з привидами. Вони є привидами тієї таємниці «Я», яка існує «ні для кого», як стверджує Дерріда, і в якій немає чого знати, як стверджує Кеннеді. Денні одночасно не є жертвою тоталітарного режиму і є нею, оскільки його «Я» визначається оприявненням «місця», в якому він шукає себе з першого речення оповідання. Це оприявнення слугує контекстом і до індивідуальної історії адюльтеру, яка полягає в тому, що, коли Денні працює в місцях масових захоронень жертв без Ніам, він завжди знаходить собі жінок, володіє ними, екстраполюючи сексуальний акт на акт вбивства, і, в той же самий час, він приходить до усвідомлення, що його дружина чинить так само і зраджує його зі спільним знайомим. Всі вони жертви і кати одне одного. Всі вони – відкладені у часі форми «Я», що існують ні для кого. Відкладання значущого Іншого (дружини/чоловіка, партнерки/партнера) у собі є провідним мотивом і таких оповідань, як «Awaiting An Adverse Reaction», «Not Anything To Do With Love», «A Little Like Light», «Touch Positive», «How To Find Your Way In The Woods».

​

Оповідання «A Bad Son» є історією внутрішнього розрізнення хлопчика-підлітка Рональда, який перебуває в гостях на фермі друга, проте думками постійно повертається до власної оселі, бо залишив свою мати наодинці зі своїм жорстоко-небезпечним батьком. Рональд через послідовність неймовірно зухвалих вчинків (катання на санчатах з крутої гори, викидання шкільних книжок друга у вікно) намагається форсувати своє внутрішнє розрізнення, відкласти у собі того Рональда, який щось відчуває, і створити Рональда, який не відчуває нічого, – «Божевільного Рональда», як називає його друг. Можливість нічого не відчувати – запорука звільнення від ідентифікації себе через біль матері, біль за матір’ю і біль через матір. Кеннеді виводить розрізнення та відкладання Рональда, що має почуття, на поверхню тексту: «…this wasn’t pretending and wasn’t wishing – because neither of those worked –…he must be someone new now – better than he was – maybe changed just this minute, maybe by miracle» (Kennedy, 2002: 65). Протягом дня створення «Божевільного Рональда» проходить вдало, проте з приходом ночі, коли нічого більше не допомагає утримувати відкладеного чуттєвого Рональда, приходить «знання». Знання того, що Божевільний Рональд насправді і є чуттєвим Рональдом, і що кожну хвилину мати-жертва оприявнюється у ньому. І в першу чергу, оприявнюється через небажання думати про неї. Божевільний Рональд одночасно є і чуттєвим Рональдом і своєю матір’ю, що є жертвою тріумфатора батька. Єдиним бажанням Рональда є витіснення батька з власної ідентифікації згодом, тоді коли він зможе дати йому відсіч, коли він зможе стати насправді поганим сином для батька. Проте Рональд уже є цим поганим сином, адже цей хонтологічний рух у розрізненому теперішньому не є майбутньою проекцією «Я» Рональда, а є уже цілком оформленою ідентифікацією поганого сина на теперішній момент.

​

Подібне внутрішнє розрізнення відбувається і з персонажами оповідань «Elsewhere» (жінка, яка намагається знайти сенс власного існування через огиду до себе), та «Immaculate Man» (чоловік-гей, що закохується у свого гетеросексуального-для-інших і гомосексуального-для-персонажа босса).

Внутрішнє відкладання себе як Іншого, внутрішнє розрізнення, що приводить до запитальності «Я», яке залишається таємницею ні для кого, сутнісно мало чим відрізняється від відкладання Іншого у собі. Це відкладання реалізується через різноманітні хонтологічні форми оприявнення неприсутнього: нанесення позначок-«графо» на тіло, в текстуру спогаду, на папір. Хонтологічне значення латинського differre у обидвох (опросторовленому та темпоралізованому) своїх значеннях є семантичною домінантою збірки А.Л. Кеннеді «Indelible Acts», що художньо репрезентує природу насильства «Я» над собою у намаганні зазирнути у свою найпотаємнішу і мінливу сутність у безкінечно розрізненому «тепер»: “As soon as there is the one, there is murder, wounding, traumatism. The one guards against the other, it protects itself from the other. But in the movement of this jealous violence it compromises in itself its self-otherness or self difference. The difference from within one's self, which makes it one. The one as the other. At one and the same time, but in the same time that is out of joint. The one forgets to remember itself to its self. It keeps and erases the archive of this injustice that it is, of this violence that it does. The one makes itself violence, it violates and does violence to itself. It becomes what it is, the very violence that it does to itself. The determination of the self as one is violence” (Derrida, 1996).

​

                                                                                            СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

​

Derrida, J. (1996). Archive Fever. Chicago: The University of Chicago Press.

​

Derrida, J. (2004). «Différance», in Literary Theory: An Anthology. Malden: Blackwell Publishing.

​

Derrida, J. (2008). The Gift of Death. Chicago and London: The University of Chicago Press, 2008.

​

Derrida, J. (2006). Specters of Marx. New York: Routledge Classics.

​

Kennedy, A. L. (2002). Indelible Acts. London: Jonathan Cape.

​

Royle, N. (2003). Jacques Derrida. London and New York: Routledge.

​

Smith,A. (2002). Possibly Impossible. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.theguardian.com/books/2002/oct/12/fiction.alismith